Відмінності між версіями «Моє враження про рідне місто»

Версія за 11:04, 27 жовтня 2015

Прочтавши статті про кіровоград , я дізналася про те , що Кіровоград розташований у межах Придніпровської височини, на берегах ріки Інгул, при впаданні в неї менших річок — Сугоклії та Біянки.

Місто було утворене у середині XVIII століття після будівництва фортеці святої Єлисавети. Відтоді відоме як Єлисаветград, місто пережило у середині XIX — на початку ХХ століть «золоту еру» — розвивалась промисловість, розбудовувалась міська інфраструктура, розквітла культура, зокрема тут був відкритий перший український професійний театр. У 1939 році місто стало центром Кіровоградської області. Нині промисловий комплекс Кіровограда налічує понад 70 підприємств, місто має розвинену соціальну інфраструктуру, численні заклади освіти й культури зі сталими багатими традиціями. Починаючи від 10 січня 1939 року, місто має назву Кіровоград, дану на честь російського радянського політичного діяча Сергія Кірова, який за життя ніколи у ньому не був і жодним чином із ним не пов'язаний. 
У попередні роки Кіровоград мав такі назви:

  10 (21) лютого 1784 — 7 серпня 1924 — Єлисаветград;
  7 серпня 1924 — 27 грудня 1934 року — Зінов'євськ
  27 грудня 1934 — 10 січня 1939 року — Кірово;
  від 10 січня 1939 року — Кіровоград.
Також мене вразила кількість відомих людей , які були пов'язані з Кіровоградом.

ВІН ДБАВ ПРО БІДНЯКІВ (Савелій Остроухов)

Ці будинки, що знаходяться на перехресті вулиць К.Маркса та Т.Шевченка, відомі усім кіровоградцям і багатьом гостям міста. У них кожен із нас бував неодноразово, бо вони - невід'ємна частка нашого буття. Мова йде про кінотеатр „Зоряний", міську дитячу поліклініку, житловий будинок із книжковим магазином на першому поверсі. До Жовтневої революції 1917 року тут розміщувалися будинки, споруджені і подаровані місту однією людиною. Савелій Кирилович залишив по собі добрий слід у місті, в якому прожив усе життя. 31 березня (ст.ст.) 1881 року за його духовним заповітом у розпорядження міського громадського управління передано два цегляних будинки з різними службами, у тому числі й безплатною бібліотекою на розі Петрівської та Перспективної (з них починається наша розповідь). Крім того, до будинків прилягало майже півтора гектара землі.

ДОБРОТВОРЦІ З РОДИНИ МАКЕЄВИХ

16 жовтня (ст.ст.) 1762 року російська імператриця Катерина ІІ видала указ, згідно з яким розкольникам, що селилися поблизу фортеці св.Єлисавети, дозволено було займатися торгівлею і зватися купцями. Цим правом негайно скористався Петро Макеєв - один із тих переселенців, хто прибув на береги Інгулу ще в 1755 році. Петро Макеєв започаткував купецьку династію, створивши одну з найбагатших торговельних фірм у місті. Його справу продовжували сини, внуки. І всі вони були благодійниками, багато робили для розбудови, благоустрою міста, яке дуже любили. Цим уславився Микола Микитович - міський голова з 1857 по 1860 рік. За часів перебування на високій посаді Миколи Макеєва місто збагатилося кількома новобудовами, зокрема, шістьма магазинами.

ІВАН КАРПЕНКО-КАРИЙ

Видатний драматург, актор, режисер, один із основоположників українського професіонального театру, Іван Карпович Тобілевич (псевдонім - І. Карпенко-Карий, 1845-1907) належить до тих славних діячів вітчизняної культури, якими пишається наш народ. Продовжуючи традиції Т. Шевченка, він відіграв велику роль у боротьбі за реалізм, народність, ідейність української літератури й театрального мистецтва. За двадцять років творчої діяльності І. Карпенко-Карий написав близько двох десятків п'єс різних жанрів. Серед них - побутові драми з життя села, гостросатиричні комедії, історичні трагедії тощо. Його п'єси засвідчили дальший розвиток української класичної драматургії.