Відмінності між версіями «Усна історія села листопадове»

Версія за 18:12, 3 листопада 2014

Історія є невід’ємною частиною нашого життя. Переплітаючись з мільйонами людей утворюються цілі століття. Ми завжди цікавимося нею зі сухих сторінок підручників але не хочемо дізнаватись про історичні події з уст самих очевидців або тих кому це передається у спадок адже це забирає набагато більше часу. Нехтуючи таким ми втрачаємо багато цінних свідчень, що не дозволяють друкувати у книжках та розповідати про це в певний період нашої історії . Історія України є невід’ємною частиною нас самих, адже саме українці творять історію рідного краю, вивчаючи її ми поглиблюємо своє світосприйняття та аналізуємо кожен факт нашого народу. Ми-патріоти України маємо знати історію нашої землі, активно брати участь у діяльності, думати про майбутнє нашої держави, завжди триматися у вирі подій сучасного світу, робити правильні висновки а потім вибір, адже ми-молоде покоління, що повинно займатися дослідженням рідної землі. Актуальність даної науково-дослідницької роботи полягає в тому, що про історію рідного краю відомо не багато, тому ми маємо більше дізнаватись про історичні події нашої країни і показати, що кожна мала частинка України має насамперед важливу та неповторну історію.

ДАВНЯ ІСТОРІЯ КРАЮ (20 тис. р. до н. е. -7 ст. н. е.)

Точну дату заснування мого села встановити не можливо але деякі історичні свідчення наводять нам факти, що відбувалися в цій місцевості. Із епохи пізнього палеоліту маю такі відомості: “…У 1987-1988 роках на території Кіровоградської області працювала експедиція інституту археології України на чолі з кандидатом історичних наук О.В. Цвек. У результаті багаторічного дослідження відкриті стоянки пізнього палеоліту на території сіл: Коробчине-4 пункти, Лікареве-7, Троянове-6, Андріївка-5. Менші за розміром і кількістю знайденого матеріалу-це стоянки в селах Константинівка, Рубаний Міст, Турія, Листопадове. Підйомний матеріал складається з 2 тисяч кременів.. ” Також маю відомості з епохи мезоліту: “ ..Невеликі стоянки цього періоду знайдені в районі м. Новомиргорода, сіл: Костянтинівки, Кам’янка, Мартоноші, Панчевого, Канежа, Листопадового, Андріївки, Троянового, Бирзулового, Коробчиного і Жовтневого.. ”

 “Із   грецьких   історичних    джерел    маю   відомості   про   мій  край   ще   за   700  літ   до   Різдва  Христового. Чому   звертаюсь   до  грецьких  свідчень?  Починаючи   із   сьомого,  а   може   й    восьмого  століття   до   нової   ери    на    Чорноморськім   побережжі  стали   осідати   греки. Вони    ще   й   давніше   приїздили   сюди   торгувати   з   місцевими   племенами,  а    з   часом   почали   осідати    тут   і    на    мешкання.   Так    на   Чорноморськім    побережжі     з’явилися     грецькі    колонії-міста.  Греки   вже   на   той    час    досягли    високого    рівня     розвитку   культури,  ремесел,   мали   свою   писемність ”   

Грецькі колонії-міста були дуже розвинуті, карбували власні монети,будувалися за схемами міст у Греції, греки були дуже висококваліфікованими майстрами-ювелірами. Вони були розвиненими, історики навіть знаходили писемні знахідки: вирізьблені імена, посвяти та побажання на речах, листи вирізьблені на свинцевих пластинах та навіть підручники із завданнями, тому через це ми маємо достовірні писемні відомості про мешканців та події, які розгорталися в цій місцевості. Покоривши кіммерійські племена скіфи утворили єдину кочову орду і незабаром стали одним народом. Вони залишили після себе лише кургани. “ …У п’ятому столітті до нової ери грецький історик Геродот відвідав Скіфію і описав її населення. На правому березі Дніпра, як свідчить він, жили скіфи-орачі. Вони були корінними мешканцями цього краю і взяли собі назву від кочівників-скіфів, які їх підкорили. Після занепаду скіфської держави у четвертому столітті до н. е. гору над нею взяла орда сарматів. Ще згодом, на початку першого століття нової ери в степах України, як повідомляють грецькі літописи, кочували племена аланів. Проте під натиском з північного заходу германського племені готів, а з південного сходу племен гунів, алани змушені були відійти за Дунай. Пізніше, у п’ятому столітті нової ери, гуни добряче погромивши готів, разом з їхніми рештками відійшли в степи сучасної Угорщини… ” Отже, таким чином можна стверджувати, що кожна заміна одних кочових народів супроводжувалася війнами і погромами, які негативно позначалися на житті й добробуті місцевого, постійного населення. “Більше того, після гунського погрому слов’янське населення, починаючи

 з четвертого  століття   нової    ери    розселилося    по   всьому   причорноморському    степу.

В середині шостого століття українськими землями пройшла ще одна кочова орда-аварська. Авари, або як їх ще називають історики обри, пустошили землі слов’ян, забирали людей у неволю. Аварська біда ще довго згадувалась слов’янами, пам’ять про неї дійшла й до Київських літописів, написання яких почалося значно пізніше грецьких історичних згадок, за часів Київської Русі. Але навіть така степова буря як аварський погром не завадила слов’янським племенам і далі триматися в степах. А коли в кінці сьомого століття в північно-каспійських степах закріпилася орда хозар, не така хижа як інші, й не пропускала з-за Каспійського моря через свої землі нових кочових орд, тут стало спокійніше і безпечніше. Слов’янські племена призвичаювалися до хліборобства, відвикали від частих погромів і грабунків кочівників” Тобто таким чином, ми розуміємо, що тутешні племена були жертвами аварів, та на кінець стали розвиватися. “Навіть за часів Київської Русі слов’янського населення в нашому краї було мало. Степ, безкрайній степ з диким, не ляканим тваринним світом і буйною рослинністю приваблював кочівників. Скіфи, сармати, алани, гуни, авари, печеніги, торки, половці-ось не повний перелік кочових народів, які змінюючи одні одних товклися в степах України майже дві тисячі років. Вони і місцеві слов’янські племена залишили тут безліч могил-курганів. І на полях, які належать Листопадовому, збереглося їх біля двох десятків. Шкода, але всі вони розорані і втрачають свою велич- розміри, особливо висоту. Частина з них вже майже не помітна, а то і зовсім знищена” “У 1966-1968 роках проводились охоронні розкопки курганів біля сіл Листопадове, Защита, Бурти. Керівником експедиції була Н.М. Бокій (Кіровоградський краєзнавчий музей)” “ Так, тільки за 1960 -70 роки на листопадівських полях зруйновано три кургани. Один з них був на північний схід від теперішнього господарства тракторної бригади, його досліджувала після руйнування експедиція Кіровоградського краєзнавчого музею. Інша могила-курган була на території господарського двору тодішнього колгоспу між електроцехом і корівником, розібраним у 80-х роках, біля овочесховища. Вона також зникла. Третій курган, який був на краю села, поряд з колишнім господарством Ятла Ів. Ів., скрепером зрізали і грунтом з нього засипали канави-колії на вулиці Перемоги. Звичайно, керівники колгоспу, які давали дозвіл на руйнування курганів, розуміли, що в тих курганах криється частка історії нашого краю,прочитати яку можуть тільки фахівці археологи. Але ж господарська необхідність перемагала. Частина курганів, які знаходяться на листопадівських полях, мають власні назви. Курган, розташований поруч з господарством колишнього колгоспу біля кормо дворика, називають Василенковим, а далі від села на цій же стороні полянської дороги, в полі № 7 стоїть курган під назвою «Попова могила». Коли з’їхати із полянської дороги на польову, викладену бруком, то при повороті на Бацулову межу впираємось у Білоусів курган. Ці три кургани отримали свої імена від власників землі (до колективізації), на якій вони розмістилися. В полі № 3 (крайнє поле з правого боку по лип’янській дорозі) стоїть неподалік від дороги курган з назвою “Козацька могила” “У 2-5 століттях нашої ери територія району була заселена племенами Черняхівської культури. Майже біля кожного сучасного населеного пункту є 1, а то і більше поселень черняхівської культури. На території і околицях м. Новомиргорода-3 поселення, с.Кам’янки-5, Веселівки-1, Трояново-1,Листопадового-1, Андріївки-3,Турії-3. У 1928 році на полі біля колишньої комуни “Наділ”, між с.Андріївкою і Листопадовим, проводив розкопки С.С. Гамченко”

 ==ЗАСНУВАННЯ  СЕЛА== 

Найдавніше письмове свідчення про заснування Листопадового міститься в книзі польського чиновника Ігнатія Ігнатовського, яка називається “ Документи комісії в справах кордону між Польською Україною і Росією ”. “…Цікаво те, що документи про упорядкування російсько-польського кордону остаточно підписано з російської сторони генерал – майором Потьомкіним, а з польської генерал – майором Мальчевським 17 лютого 1781 року в містечку Турії…” “…Землі, на яких розмістилося Листопадове, перебували тривалий час на межі між Київською Руссю і половецьким степом, потім це була межа між литовсько-польськими володіннями в Україні і диким (татарським) степом, у пізніші часи тут проходив польсько-козацький, польсько-російський кордон. Кордон був не міцний, часто існував тільки на папері або в домовленостях сторін…” Тому таким чином ми бачимо, що через нього з південних Українських степів у більш багатолюдні такі, як північ і західні землі постійно йшли, орди кочівників, знищуючи все на своєму шляху. “…Ні хоробрі князівські дружинники, ні відчайдушні козаки, а тим більше литовські чи російські володарі українських земель протягом століть не могли надійно захистити цей край від спустошення його кочівниками…” Тому саме у той час тут небезпечно було перебувати. Безпечніше стало, коли в роки російсько-турецької війни в 1768-1774 російські війська із запорозькими козаками у 1771 році повністю зайняли Крим і ліквідували загрозу нападів татар на землі України. Потім ці землі і південь України активно заселяються. “…Значні земельні володіння понад Синюхою, В.Виссю і Тясмином від польського короля на початку 17 століття отримав Краківський воєвода граф Станіслав Любомирський. У складі цього «королівського подарунка» були і землі, де згодом розташувалося Листопадове. С. Любомирський, який у 1647 році став володарем князівського титулу, був першим юридичним з державною гарантією, власником нинішніх листопадівських земель…” “…Ігнатовський пише, що Листопадове заснувалось двічі. Вперше воно засноване якимось А н т и п а р м а к о м до бунту ( так поляки називали селянсько-козацьке повстання 1768 року в Україні “ Коліївщину ”). Але невдовзі, продовжує Ігнатовський, за наказом начальства це поселення довелось ліквідувати. Відомо, що 1768 був роком особливого піднесення селянських повстань на Правобережжі проти польської шляхти. І звісно ж, першопоселенні Листопадового, які осіли біля обійстя засновника села, не стояли осторонь. А начальством, що наказало після придушення антипольських виступів ліквідувати поселення, був володар цієї округи князь Любомирський…” Таким чином ми можемо зробити невтішний висновок тому, що неможливо встановити рік першого заснування села, бо не відомо, скільки років мав на увазі Ігнатовський.

“… Крім  записок   поляка   Ігнатовського, інших  достовірних  відомостей

про заснування села не маємо, а тому доводиться прислухатися й до менш надійних джерел, якими є місцеві легенди. Так, одна з них говорить, що першопоселенцем тут був козак на прізвище Листопад, тому й поселення назвали Листопадовим. Біля його обійстя селилися втікачі з Київщини та Поділля. Далі легенда оповідає, що володар цих земель після придушення антипольського повстання Коліївщини село ліквідував, бо його мешканці переховували втікачів від польських утисків, запорожцям же давали провідників у глиб польських володінь, де шляхта сильно притискала селян. І останньою краплею, що переповнила чашу терпіння князя Любомирського, стала участь селян Листопадового в Коліївщині. У 1768 році для жителів села було кілька неприємних подій. По-перше це болюча поразка в Коліївщині. А перед тим, як Любомирський розігнав село і заборонив мешканцям тут селитися, вони ще й зазнали пограбування кримськими татарами. Для татар це був останній набіг на землі нашого краю. Отак невдало й неспокійно завершилися роки першого заснування села…” Легенда про перше заснування села й Ігнатовський одностайні. Але жодне джерело не вказує на конкретний рік . По-різному названо й прізвище засновника: А н т и п а р м а к -Л и с т о п а д. Можливо це один і той же чоловік, що мав офіційне прізвище Антипармак і вуличне прізвисько Листопад. “…І лише в 1772 році, як свідчить той же Ігнатовський, володарі цих земель Любомирські надали право вдруге заснувати село під тією ж назвою ( цікаво, чому зберегли назву ) хорунжому кавалерії народової Хойновському. Очевидно поляк Любомирський не довіряє Антипармаку та іншим непокірним українцям і надає право заснувати Листопадове поляку Хойновському, який служить в охороні маєтків Любомирських…” “…Найдавніша назва його-Листопадова. Це вже згодом воно називалося і Листопадово ( мабуть, вплинула до деякої міри русифікація ) і Листопадове ( а тут українізація без сумніву). Листопадово і Листопадове-це село, а Листопадова? До такої назви підходить хіба-що російське “деревня” або козацьке “станиця”. “Деревня” не може бути, бо так називалися села без церкви. В нашій розповіді за приклад може служить Краснянка. Це було окреме село, але без власної церкви. Тому-то Краснянка до об’єднання з Листопадовим мало назву “деревня”. В Листопадовому церква була з перших же років його існування. То що ж-станиця? Є сумніви і в такій назві, бо Листопадове ніби-то не козацьке село, хоч за легендою перший раз заснував його козак Листопад… Це здається найбільш вірогідна версія первісного імені села: майже всі навколишні села мають назви, що як правило закінчуються на “А” Лип’янка, Журавка, Юзефірка, Розлива, Кам’янка, Межигірка, Андріївка..., то чому Листопадове мало бути винятком з цього правила. Отож і Листопадова. Листопадове, особливо в перші роки існування, тулилося, тяглося до сусіднього Златополя, який на ту пору був чималим торговим і адміністративним центром. Мешканці села отримували суттєву підтримку жителів містечка в багатьох житейських ситуаціях. На час заснування Листопадового Златопіль, який тоді носив ймення Гуляйполе, був уже доволі обжитим поселенням….. Сусідство з обжитішим Златополем вимагало від мешканців Листопадового налагодження транспортного зв’язку з ним. Селяни насипали гребельку через Гептурку. Потім щороку її нарощували, бо через село пролягла ще й важлива поштово-торгова дорога на Звенигородку. Не відомо, чи гребелька перегородила Гептурку так щоб створити і ставок, чи може вона і невеличкий місток тільки покращили дорогу через долину, що розділяла Златопіль і Листопадове…” Основним заняттям жителів села було землеробство, іншим-скотарство і рідко рибальство та бджільництво. Нелегкими видалися перші кроки господарського життя в Листопадові.

      “…Особливо   бідували   ті,   хто    прибував   на    нове    місце   без   будь-яких   засобів   існування. Роками   вони   мешкали  в   землянках   або   куренях-мазанках,  дуже    терпіли   від    хвороб. Головним    знаряддям    обробітку   землі    був    дерев’яний   плуг   із   залізним   лемешем,   в    який  впрягали   2-3   пари    волів. Для   цього    об’яднувались    декілька    господарств. На   розораних   землях    сіяли    просо,   ячмінь,  горох,   жито,   пшеницю. Збирали    хліб    косами   і   серпами. Молотили    на   змитих    водою,   спеціально   підготовлених    грунтових    площадках-токах   ціпами,  або   кіньми   з   допомогою    дерев’яного  котка…”

Ось і все, що подають історичні джерела про заснування села і перші роки життя його жителів. За ці відомості ми дякуємо поляку Ігнатію Ігнатовському, оскільки інші джерела, зокрема російські, подають вісті про наше село за пізніші роки. “…Російський історик Б. Лінчевський у книзі “По суше и морью”, яка видана в Одесі у 1803 році, пише, що в селі Листопадовому у 1772 році було вже 27 димарів. Пройшло десять років, як вдруге засновано поселення. І якщо взяти до уваги, що в ті ж роки йде активне заселення польського прикордоння північніше В. Висі та Південної України, яка відійшла до складу Російської імперії, переселенцями із різних куточків України, частина з них, що осіла в Листопадовому за десять років, здається доволі значною. Хто були першими? Звідки прийшли? Як хочеться назвать їхні імена й місцевості, звідки вони переселилися сюди! Вірю, що це майже нездійсненне бажання, однак сподіваюсь, що все-таки знайдуться письмові згадки і про це. Той же Б. Лінчевський стверджує, що першопоселеннями тут були вихідці з Західної і Північної Малоросії. Можливо, поскільки Листопадове й західні та північні землі Правобережної України в цей час належали Польщі і нетреба було переходити польсько-російський кордон через В. Вись, наражаючись на небезпеку, а можна було оселитися на новому місці тут же в Польській Україні. Та й місце вибране для села, здається вигідним: плодючі землі, хоч і невеличка, але є річка, на якій можна створити гарний ставок, сусідство з раніше заснованими, обжитішими Турією і Гуляйполем…” У 1864 році відбулася земська реформа, тому в селі Листопадовому в 1896 році відкрили «школу грамоти». Звичайно, як і кожному селі була церква навколо якої будувалися хати. “…А перша невеличка церква була збудована в перші ж роки існування села і стояла через дорогу, ближче до річки від пізніше збудованої церкви. На місті тієї першої церкви тепер по вулиці Перемоги стоїть житловий будинок № 213. Перші поселенці селилися по обидва боки від церкви, починаючи від дороги на Гуляйполе і далі на північ понад Гептуркою. Слід відмітити, ще одне підтвердження того, що село починалося дійсно тут. Листопадове до 1787 року було власністю Любомирських і можливо сам магнат, а більше всього його управитель слідкував за тим, як забудовується село, особливу увагу звертаючи на прямолінійність вулиць. Ота пряма без зигзагів частина теперішньої вулиці Перемоги, яка починається від місточка, що раніше називався “Кармазиновим” , уздовж річки до спуску на стару Краснянку (раніше говорили-“до Горба”), і є родоначальницею села, де селилися перші мешканці у 1772-1787 роках. Хати ставили поки що в один ряд. Церква була майже посередині…”

==ПОХОДЖЕННЯ НАЗВ.СІЛЬСЬКІ ВУЛИЦІ ТА КУТКИ==

“Вулиця Перемоги-це найдовша, найбільш багатолюдна і, мабуть, найбільш престижна вулиця, яка раніше називалася Краснянкою. Тепер це вулиця Перемоги. Названа на честь Перемоги над німецько-фашистськими загарбниками у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 років. Вулиця достойна називатися цим словом. Як говорять до старої-істинної Краснянки, зараховують тепер і частину Листопадового-від глибокого яру в селі аж до центру села. Чому назвали її вулицею Перемоги ? Очевидно тому, що по ній у Листопадове вступили частини Червоної Армії, звільняючи село від ворога. І ще на цій вулиці біля братської могили воїнів, які загинули в селі під час війни, листопадові щорічно мітингом відзначають День Перемоги 9 травня. А чому Краснянка ? Про одну із версій цієї назви вже згадувалось. Існує й інше пояснення-від слова красне, красиве. Уявіть собі – два ряди ( один на туріянській стороні Гептурки, а другий – на листопадівській) біленьких, акуратних селянських хаток у молоденьких вишневих садах, а по середині між цими двома рядами хат в долині річечка з левадами і вербами. І д и л і я, к р а с и в о ! От і назва К р а с н я н к а ! ”- записано зі слів Тимошенка Миколи Васильовича. (див. дод. Д) “Вулиця Набережна бере початок від вулиці Перемоги біля пам’ятника радянським воїнам, які загинули в селі, у 1941-1944 роках. Потім спускається до ставка і основна її частина розміщена понад ним, від чого й назва-Набережна. Вулиця закінчується вузеньким виходом на вулицю Леніна. Стара сільська назва Набережної-Вовківка. Так її назвали за прізвищем переважної більшості мешканців, що тут проживали. Тепер на Набережній, та й у селі мешканців з прізвищем Вовк уже не має.”-записано зі слів Філічевої Марії Григорівни. (див. дод. І) “Вулиця Калашника названа на честь Калашнікова Павла Федоровича, керівника підпільно-диверсійної організації в роки німецької окупації села. Другу частину вулиці, яка розміщена південніше Ковалівки і тягнеться аж до кар’єру колишнього цегельного заводу, називали Курчатовою вулицею. Ці дві половинки вулиці забудувалися в різні роки: Ковалівка у 1920-1928 роках, Курчатова-у 1945-1960. А тепер стосовно сільських неофіційних назв цих кутків села. Ковалівка… Найбільш вірогідною, на наш погляд, видається така історія цієї назви. В другій половині ХІХ століття в Листопадовому, в тій частині вулиці Леніна, що в селі зветься Вошива, працював у власній кузні коваль Овсієнко (імені вже ніхто не пам’ятає). У нього було два сини Василь і Давид. Василь тривалий час служив у війську царської Росії. Не відомо, скільки років він служив і на якій посаді, та, напевно, був не рядовим солдатом, бо там же в армії заробив значну суму грошей. Повернувшись у село, Василь купив у поміщика Новіцького п’ять десятин землі, влаштував на ній свою оселю, одружився, став батьком чотирьох дочок від першої дружини, однієї-від другої дружини і ще однієї дочки – нерідної. Василь тривалий час працював керуючим господарством у Новіцького. Після його смерті дочки поодружувались, мати-мачуха розділила їм батькову землю, а вони всі разом зводять на ній хати кожній. Отак на коваленковій (сина коваля) землі виріс цілий хутір з шести хат, який і назвали Ковалівкою. Розподілена земля уберегла сім’ю від розкуркулення, бо невеликі земельні наділи – це ж не куркулі. А от молодший брат Василя Давид, який успадкував батьківське господарство і землю, в трагічному 1930 році піддався розкуркуленню. Сільська назва другої частини вулиці Калашника – Курчатова, пояснюється дуже просто і зрозуміло: на ній побудував хату і тривалий час проживав знаний у селі Совенко Іван Олексійович, який мав вуличне прізвисько “Курча”. За його прізвиськом і вулицю назвали Курчатовою. ”-записано зі слів Тимошенка Миколи Васильовича. (див. дод. Д) “Біля сільської школи від вулиці Леніна бере початок вулиця Шевченка. Другим кінцем вона виходить на край села в пологу частину Бацулового яру. Стара назва вулиці -Бацулова. На краю села на цій вулиці жив селянин, сільське прізвисько якого було Бацула. Отож і вулиця отримала таку назву.” – записано зі слів Жижка Володимира Пилиповича. (дивю дод. Б) “Степова вулиця, стара назва вулиці-Сахалін. Ми вже зустрічалися із цією назвою під час розповіді про північно-західну частину вулиці Леніна, яка також забудовувалась у 20-х роках ХХ століття. До забудови цих земель вони були власністю сільської громади і використовувались як пасовище. Старожили села стверджують, що це пасовище називали Сахаліном. Така назва перейшла і на вулиці, які на ньому розмістилися. Але, все ж, чому Сахалін? Помітних будівель на Степовій не було. Особливість цієї вулиці -скрута з водою. Криниці дуже рідко і мають незначний дебіт води.”- записано зі слів Жижко Анастасії Василівни. (див. дод. В) “Жовтневий провулок-помітних будівель на провулку немає, а до тридцятих років минулого століття на V-подібному перехресті між ним і вулицею Леніна стояли два вітряні млини заможного селянина Чебалди Олексія Савовича. Провулок названий Жовтневим на честь Великої Жовтневої соціалістичної революції 1917 року. ”-записано зі слів Волошина Леоніда Андрійовича. (див. дод. А) “Провулок Квітковий-невеличкий провулок, до згаданого яру він не доходить, закінчується тупиком. Таку гарну назву отримав за наполяганням одного з його мешканців Круподера Василя Демидовича, палкого любитеня квітів. Їх насінням, бульбами, живцями і розсадою він забезпечував усіх жителів провулку, щоб його вигляд відповідав назві. ”-записано зі слів Кабаченко Ганни Михайлівни. (див. дод. Г) Жодне з відомих історичних джерел не містить відомостей про те, хто і коли заснував Краснянку. “... Російські історики називають поселенням окремо від села Листопадового-“деревней Краснянка”, тобто окремим селом, яке не має власної церкви, але не вказують на час заснування. Можна погодитись, що Краснянку засновано до 1787 року, поскільки її стара частина від глибокого яру і далі на північ понад Гептуркою має прямолінійну вулицю, що властиво забудові сіл і містечок за часів Любомирських. Таку ж властивість можна простежити і на прикладі забудови Златополя за польських часів. Прямолінійність вулиць витримувалася майже ідеальна, незважаючи на топографічні й господарські перешкоди. Ще один аргумент на підтвердження того, що Краснянка заснована в роки володіння цими землями Любомирськими. Не відаємо хто, але ймовірно, що хтось із членів сім’ї польського вельможі дуже любив слово “красне” в значенні красиве, мальовниче. І тому більшість сіл, заснованих протягом 18 – го століття на землях, що належали сімейству в Україні, мають в основі своєї назви це слово: Красносілка, Красносілля, Красноселиця, Краснянка, Красне…” “… Краснянкою була і частина теперішньої Турії, що через річку від Листопадівської Краснянки, яку туріяни в наш час називають “слободою” Листопадівський ставок з початку свого існування аж до Краснянки не розливався, а була тільки неширока річка і левади в її долині з обох боків. Для покращення зв’язку між обома частинами Краснянки її мешканці насипали через долину Гептурки гребельку. Залишки цієї невисокої гребельки – насипу тепер можна помітити тільки від Туріянської Краснянки, а з боку Листопадівської Краснянки ця стара гребелька засипана у 1978 році грунтом, взятим із руїн колишнього кінного заводу. Нарощуючи стару гребельку тодішній голова колгоспу мав на меті надійніше перегородити нею ставок, щоб запобігти виходу риби з Листопадівського ставка в Туріянську частину Гептурки. З’єднані в північній частині між собою гребелькою ці дві частини Краснянки були одним селом. Зв’язок між двома частинами Краснянки затруднився і вони стають окремими селами. Листопадівська половина села й далі іменується Краснянкою, а Туріянську поміщик переіменував у Миколаївку(очевидно на свою честь ). З 1795 року в офіційних документах вона називається по-новому. Таку назву Миколаївка мала до 1857 року, коли її разом з Турією тодішній власник Златопільського маєтку Петро Лопухін продав Дарії Порфирівні Красовській, княгині Мещерській. Красовська об’єднала Миколаївку і Турію в одне село. Листопадівська частина Краснянки поступово з’єдналася з Листопадовим. Такою кривою і вузькою вулицею, що відразу помітно – господар села змінився і не слідкував за його забудовою. А російські історики ще тривалий час, подаючи відомості про наше село, користувалися таким словосполученням: “село Листопадово нераздельно с деревней Краснянка”. Давня межа, що відокремлювала Краснянку від Гуляйполя і Листопадового – це пряма лінія, проведена через Гептурку, через її долину і далі, по присадибних землях, до поля. Та частина межі що на Златопольському боці річки, збереглася до наших днів, а з Листопадівської сторони межа Краснянки проходила по лінії, де тепер канава від поля до дороги в селі і глибокий яр від дороги в селі до ставка. Так от, власне Краснянка і починалася від цього яру, який спочатку був неглибокою канавою для позначення межі між селом і полем.”-записано зі слів Кабаченко Ганни Михайлівни. ==РОЗПОВІДІ ПРО ГЕПТУРКУ== 1. “Про походження гідроніму Гептурка існує давня легенда. Згідно з нею, в давні часи річка була повноводою і через неї в Лебедині був перекинутий дерев'яний місток (подібний зберігався в селі до 1950 – х років). Одного разу під час бою з татарами на містку зійшлись козак з турком. Козак переміг ворога сильним ударом кулака, після чого добив, “гепнувши турком” об землю і скинувши в глибоку воду. ” – записано зі слів Тимошенка Миколи Васильовича. ( див. дод. Д) 2. “Існує ще одна давня легенда. Відбувся великий бій з турками на річці. Турецький флот було потоплено. Під час битви потонуло багато турецьких кораблів з награбованими дорогоцінними речами. Багато смільчаків в наш час намагалися відшукати потоплений корабель із золотом, але результати були невтішні. Після тієї битви річка почала носити назву Гептурка. (Геп – туркам) ” – записано зі слів Кабаченко Ганни Михайлівни. (див. дод. Г) 3. “..А та притока Висі, що коло ліска, Гептуркою зоветься. Якось там турка у воду поперли, відтоді й пішло…Річка так називається донині. ” У першому розділі ми дізнаємось про історію села Листопадового періоду палеоліту, мезоліту, скіфських часів, черняхівської культури, козацьких часів, Коліївщини. Час відраховує Листопадовому третє століття. І чим далі ми відходимо від заснування села, тим складніше відшукати відомості його історії.

== УСНА  ІСТОРІЯ  XX СТОЛІТТЯ.==
РЕВОЛЮЦІЙНІ  ПОДІЇ  (1905-1907)
Перша  російська  революція  1905 року  принесла  значні  зміни  для  українського  народу. Дозволила  організаційно  об’єднуватись  та  поклала  край  політиці заборони  української  мови.1906 році  існувало  близько  17  газет, що  випускалися  українською  мовою, запроваджувались  «Просвіти», невеликі  досягнення  були  у  запровадженні  українознавчих  дисциплін. У 1907 році  були  суворо  заборонені демонстрації , вводилися  військові  трибунали, скасували  курси  української  мови, що  проводилися  деякий  час  у  Одеському  та  Харківському  університетах.

“…Неврожайним роком із-за сильної засухи виявився 1904, а тому зима і весна 1905 року були голодними. Революційні події в містах імперії, голод і заклики до перерозподілу землі не залишили байдужими і листопадівців. Першого травня 1905 року на північній околиці Златополя відбулася сходка трудящих, участь в якій взяли і жителі Листопадового, що батракували в маєтку Лопухіних. Учасники сходки під червоними прапорами, співаючи революційних пісень, пройшли колоною до центру Златополя. Поліцейські і стражники розігнали демонстрантів. За активну участь у революції 1905-1907 років… ” “…В березні 1908 року були вислані на Північ та до Сибіру 20 чоловік із села Листопадового. Їх звинувачували у розповсюдженні нелегальних видань, підпалах економії і господарств сільських багатіїв…”

ПЕРІОД  КОЛЕКТИВІЗАЦІЇ  (1929-1930)

“…Осінньої пори 1929 року в селі почалася колективізація. Першими в колгосп об’єдналися сім’ї незаможників. А поскільки крім землі, в цих господарствах майже нічого більше не було, то зима й весна 1930 року пішли на залучення в колгосп заможніших сімей середняків. І все ж для обробітку колгоспної землі тягла і реманенту не вистачало. Тоді настала черга куркулів. В селі ще залишалася поза колгоспом частина бідняцьких і середняцьких господарств, але на них поки що не звертали уваги, а все було спрямоване на розкуркулення заможних селян. За їхній рахунок колгосп обзаводився всім необхідним для господарювання на землі: посівним матеріалом, робочою худобою, інвентарем. Господарські будівлі куркулів розбирали, а будівельні матеріали з них звозили в центр села, на колишні подвір’я попа і дяка. Тут з цих матеріалів зводили комори, конюшні, воловні та інші господарські будівлі. Для потреб цього будівництва майже повністю вирізали верби, що росли понад ставком. Усуспільнений інвентар також звозили на попове подвір’я. Робочу худобу, до завершення будівництва колгоспних приміщень, тимчасово розмістили в нерозібраних куркульських стайнях. Колгоспам присвоювали імена – назви. Першому листопадівському колгоспові дали ім’я “Комуніст”. Це ім’я виявилося настільки стійким, що незважаючи на різні приєднання, об’єднання, роз’єднання, перейменування, воно протрималося до 1993 року, коли колективні господарства (колгоспи) реформували в колективні сільськогосподарські підприємства (КПС) і назвали “нове об’єднання” іменем села – “Листопадівське”. 1930 року на південній околиці Златополя організовано колгосп, до якого ввійшла і частина Листопадового-так звана Ковалівка, тепер це частина вулиці Калашника. Назвали колгосп іменем одного з партійних діячів, Ворошилова. Златопіль своєї польової землі мав дуже мало, а тому, включивши до складу цього колгоспу частину селян Листопадового, віддали йому і землі села, які розташовані ліворуч дороги на Лип’янку. Виняток становили двоє найбільш дальні поля, що були на Ворошиловському боці дороги, і відійшли до колгоспу “Комуніст”. У Златопольський колгосп, крім листопадівців, увійшла частина незаможних, безземельних жителів містечка і, як не дивно, навіть євреїв.

Першим  головою  колгоспу  “Комуніст”  був  житель  села  Ворона  Іван  Миронович,  по-вуличному  “Іванка”.

Початок тридцятих років 20-го століття в історії села знаменний ще рядом, на жаль, сумних подій. У 1930-1931 роках починає зменшуватись кількість жителів Листопадового. Ні Перша світова війна, ні громадська війна так не вплинули на сільське життя, а отже і кількість його жителів, як колективізація. Внаслідок розорення куркульських сімей, як ми уже згадували, Листопадове втратило близько 150 мешканців. Крім того, починаючи з кінця двадцятих років, у селі помітно знизився природний приріст населення за рахунок багатодітних родин. Раніше всі втрати мешканців у голодні роки, під час епідемій і воєн село швидко відновлювало високим рівнем народжуваності. Втрати початку 30-х років село уже не змогло компенсувати і починається процес зменшення кількості його жителів. Необхідно визнати, що найбільш багатолюдним Листопадове було в такі нелегкі й буремні роки із 1914 по 1929. В цей час тут проживало біля 2100 людей…” ПЕРІОД ГОЛОДОМОРУ (1932-1933) В своїй історії село такого лиха ще не переживало. Посухи, недороду чи якогось іншого стихійного лиха не було. Страшний голод по всій Україні створила навмисно нова зміцніла державна влада.

“... Голод, штучний  голод, голодомор, геноцид  українців-такі  назви  горя, яке  пережили  жителі  України  у  1932-1933  роках.

У Листопадовому особливо жорстоким голод був у 1933 році. Якраз на цей рік приходиться основна маса втрат села…”

“... Ні  в  попередні  голодні  роки,  ні  від  не  менш  згубних  епідемій  село  ще  такої  кількості  жертв  не  бачило. Охлялі,  пухлі  від  голоду,  байдужі  до  всього  люди  не  могли  навіть  достойно,  по-християнськи  хоронити  померлих. Хоронили  не  як  належить,  кожного  в  окремій  могилі,  а  в  одній  братській,  нерідко  ще  й без  домовин. Не  було  в  селі  сім’ї,  яка  б  не  потерпала  від  голоду. І  рідко  якій  сім’ї  вдалося  уникнути  втрати. В  Листопадовому  вимирали  і  сім’ями.

А що голодували більшість жителів України, свідчить ще одна цитата з книги Державного архіву Кіровоградської області “Безкровна війна”, у книгу ввійшли розсекречені матеріали з архівів комітету державної безпеки про голод 1932-1933 років. Цитата: про те, що на селі відбувається щось страхітливе, знали всі. Біженці заповнювали міста і вмирали сотнями просто на вулицях. Інформація про голод проникла й закордон. У травні 1933 року англійське посольство в Москві одержало анонімного листа із містечка Златопіль, наводимо уривок з нього: “Населення зраділо б падалі, та її не можна знайти. Люди їдять жаб, трупи коней, що гинули від сапу, вбивають і поїдають один одного, викопують мертвяків і їдять їх. Все це може підтвердити будь-хто в Златопільському районі”. Люди їли цвіт акації, всілякі трави, кукурудзяні стержні, насіння мішію….” “…Значна різниця у рівні втрат Листопадового і України сталася за рахунок додаткових можливостей для виживання, які мало село. Наведемо їх: 1. Село мало ставок, який рибою і дикими водоплавними птахами годував, рятував сім’ї рибалок і мисливців від голодної смерті. Так, сім’ї риболовів Сироти Мефодія Остаповича (14 осіб) і Волошина Андрія Івановича (10 осіб) не втратили жодного члена сім’ї . 2. Мало, але були у селі сім’ї, що уникнули втрат з допомогою годівниць – корівок, яких уберегли від усуспільнення підчас колективізації і від злодіїв у ці голодні роки. 3. Були у селі сім’ї, які мали крупорушки і жорна (млини).Вони пережили голод за рахунок того невеличкого мірчука – плати натурою за помел, що її давали односельці. 4. Деякі мешканці села мали добрих знайомих на залізничній станції Новомиргород і могли, обминути строгий контроль, нелегально виїхати з селадо регіонів держави, де можна було обміняти одяг, взуття та інші товари на продукти. А потім також таємно ці продукти привезли у село. 5. У райцентрі працював магазин “торг сіну”, в якому хто мав золото й інші коштовності міг поміняти їх на продукти харчування. Розлучались з сімейними реліквіями і коштовностями – тільки б вижити. 6. Були сім’ї які ухитрялися так заховати продукти, що їх не могли знайти “заготівельники”. Це були невеличкі запаси, але і вони допомогли декому побороти голодну смерть. 7. Голод навчив селян такому кулінарному мистецтву, що вони почали варити їжу і пекти коржі-хліб з листя й кори різних, навіть, не продуктових рослин. 8. У роки голоду село обзавелося власними злодіями. Ними стали селяни, які не мали інших засобів виходу із скрути. Вони крали тварин у колгоспі й односельчан і виживали за рахунок їхнього м’яса. 9. Виживали і сім’ї активістів-заготівельників за рахунок частини конфіскованих у селян продуктів. 10. Сім’ї керівників колгоспу і сім’ї тих, хто мав доступ до незначних колгоспних запасів посівного матеріалу. 11. Без особливих труднощів пережили голод сім’ї державних службовців -вони мали продуктові пайки нарівні армійського пайка…” Теперішні коротенькі спогади людей похилого віку даються їм тяжко. І все ж наводжу їхні спогади майже дослівно. Жижко Анастасія Микитівна ( 1927 р.н.). Пам’ятає, як мама водила її з братом у дитячі ясла. Там на подвір’ї росли калачики, і вони з братом малі і голодні їли насіння і скручені листочки з них. Ходили на берег річки, рвали там осоку, рогіз і жували коріння, воно мало солодкуватий смак. ( див. дод. В) Жижко Володимир Пилипович ( 1923 р.н.). Пам’ятає, як весною зривали бруньки та молоде листя з дерев і їли, а також мати пекла млинчики з листя із різними домішками. Філічева Марія Григорівна ( 1937 р.н). Пригадує із розповіді матері: « Недалеко від присадибної ділянки, де вони проживали, знаходилася конюшня. Коні вмирали від сибірки. Мати ходила з мертвих коней обрізала м'ясо, солила в діжці, а потім готувала страви. Їли також траву, листя, з шкарлуп картоплі варили борщ..» Волошин Леонід Андрійович ( 1916 р.н.) Пам’ятає, як ночами з батьком ловили рибу сіткою. Доводилося ходити по рибу і на чужі села: Троянове, Лікареве. Батько залишався там, а я відносив рибу додому. По дорозі додому я натрапляв на трупи померлих від голоду людей. 2.4. ПЕРІОД ВЕЛИКОЇ ВІТЧИЗНЯНОЇ ВІЙНИ ( 1941-1945) Понад півстоліття минуло з того часу, як відгриміли залпи салюту на честь перемоги над лютим ворогом у Великій Вітчизняній війні. Воно болем відгукується в серці, бо немає, мабуть, жодної української сім’ї, якої не торкнулася війна, хто б не втратив у тому пеклі близьку людину. Війна-це тяжка, виснажлива праця, сповнена мільйонами смертельних ризиків і втрат. Визволення української землі від німецько-фашистських окупантів розтягнулося на довгих 22 місяці. Фронт і тил, місцеві цивільні жителі й солдати та офіцери були єдині у прагненні визволити рідну землю від окупантів, розбити знавіснілого ворога і зажити мирним, щасливим життям. Адже залишитися живим у тих вихорах смерті і мати над головою мирне небо уже було щастям. Село Листопадове по праву можна назвати партизанським. Воно славне патріотичними подвигами земляків і працьовитістю нащадків. Це підтверджує відкрита меморіальна дошка такого змісту: “Тут, на садибі Я. А. Совенко збиралися члени підпільно – диверсійної організації, яка діяла під керівництвом Калашникова П. Ф., Ткаченко П.П. 1942-1944 рр. У 1942 році виникла підпільно -диверсійна організація, яка поставила собі за мету боротися з окупантами. На території Новомиргородського і Златопільського районів” саме тут базувалося бойове відділення організації зі штабом. Підпільно-диверсійна організація налічувала 200 учасників, але Кіровоградський обком Компартії України затвердив лише 72.Для його розташування було споруджено партизанами підземний тайник з трьома виходами. Тут зберігалася зброя, викрадена літньої ночі 1942 р. зі складу Новомиргородської жандармерії в’язнями-конюхами разом з партизанами. План операції розроблено і здійснено під керівництвом командира Калашникова П.Ф., комісара Ткаченка П.П. і начальника штабу Калашникова К.Ф старший брат командира, офіцер-артилерист, на окупованій території опинився через поранення на фронті. Тут знайшли притулок і втікачі військовополонені Арутюнян М.А., Сахно О.П., а також Чіняков П.М., заарештований за диверсію, вчинену в с. Мартоноші. В тайнику був радіоприймач РП-10, з його допомогою слухали Радінформбюро з Москви. Це ставало змістом листівок, відозв і звернень до громадян не коритися окупантам. Звідси партизани йшли на бойові операції, чинили диверсії на залізницях і дорогах, по яких рухалася ворожа техніка з живою силою противника. Організовували сміливі нальоти на важливі німецькі об’єкти, нищили засоби зв’язку стратегічного значення, карали запроданців, захищали молодь від угону на каторжні роботи до Німеччини, звільняли військовополонених приречених до страти, обстрілювали табір, де знаходилися заарештовані, влаштували саботаж та інші дії проти гітлерівських загарбників. Восени 1943 р. брат Ярини Василь Совенко здійснив аварію-зіткнення двох ешелонів на перегоні Новомиргород-Капітанівка, в результаті чого більш двохсот гітлерівців було убито і поранено. Василь за професією залізничник. До війни працював Черговим по ст.. Сігнаївка Шполянського району. В час окупації прибув разом з дружиною Вірою і малим сином до матері в с. Листопадове. Одним із перших повернувся до Калашникова П.Ф. і за його порадою влаштувався черговим по ст. Новомиргород.м Організував там саботаж, створював аварійні ситуації. Ярина Совенко була розвідницею. З великою шаною згадував про неї Калашников: “Ярина-русява, красива, росла молода жінка, дружина Мартинюка Івана на прізвисько Байда. Товсті дві коси каштанового кольору з золотим відтінком спадали їй на плечі. Очі голубі, як небо в ясну погоду. Правдива, совісна, відважна, була дуже смілива і мужня. І в скрутних ситуаціях не втрачала мислення, почуття відповідальності.” Неймовірну витримку проявила Ярина у фашистських застінках. Ось, як писала про неї очевидець С. Ткаченко: “По вулиці їхав фургон з німцями, а позаду вели попід руки жінку, обличчя її було синє від побоїв. Її завели в камеру, яка була поруч з тією, де були ми. Пізніше ми почули гавкання собаки і відчайдушний крик. У цій жінці ми впізнали дружину партизана Івана Байди. На допиті вона нічого не сказала катам.” За цими скупими рядками-трагедія с. Листопадового і його месників. В ніч на 4 грудня 1943 р. карателі в кількості більше тисячі чоловік, чотири танки, три бронемашини оточили село, перетворили на концтабір, виставили охорону з кулеметами. З вівчарками ходили від хати до хати, виганяли сюди все чоловіче населення. Хату Ярини Совенко оточили трьома кільцями, сподіваючись захопити бойове відділення зі штабом. Неподалік оточили і хату командира Листопадівської групи Сипливого Порфирія Андрійовича. “Під час обшуку в хаті Ярини виявили зброю, але ні однієї живої душі. Фашисти лютували. Нещадно били Ярину, допитуючи: Де партизани? Де Калашников? Де чоловік? Вона мовчала. Тоді пустили на неї собаку. Вівчарка збила її з ніг. Рвала одежу, тіло. Сніг під нею почервонів від крові. Ярина, як могла, відбивалася зраненими руками, мужньо винесла нелюдські муки, але не сказала фашистам, хоча знала де її товариші. Вона й сама збиралася до Сущенка І.П. та О.П., але не встигла. Провокатор-зрадник навів на село ворогів. Про секретний тайник у Сущенків він не знав. ”-записано зі слів Тимошенка М.В. Гітлерівці продовжували допити і в школі, а потім відправили частину заарештованих у Златопіль, де виконували свою чорну справу в гестапо. А в селі щоночі чинили обшуки розправи над родичами. Спалили хату Ярини і батькову хату її чоловіка Івана Байди. Спалили хату найстаршого брата – Петра Калашника, репресованого на початку війни, троє дітей якого були активними членами підпільно-диверсійної організації. Микола Калашников, який з дружиною жив у Златополі, передбачаючи небезпеку арешту, із зброєю в руках пішов до партизанів, а дружина Ганна ховалася з дитиною у родичів. Потім пішла і вона до партизанів, бо їй загрожував розстріл. Фашисти, шукаючи зброю і радіоприймач, зруйнували їхню хату. Поглумилися карателі і над матір’ю командира Калашникова П.-Яриною Данилівною, яка жила в Златополі. Вони заарештували її, вимагаючи дати відповідь, де син і невістка. Вона повторювала: “Не знаю, не знаю, не знаю, не знаю”. І правда вона рідко бачила їх дома. Павло воював разом з партизанами, а Люба, в зв’язку з вагітністю, не могла бути разом з ними. Переховувалася по селах у знайомих і родичів. Вони боялися карателів за неї й за себе, бо за переховування-розстріл. Не добившись від матері очікуваної відповіді, гітлерівці зруйнували її хату протитанковою міною. Глумилися над батьками Любов Іванівни в селі Листопадовому. А тим часом бойове відділення в ніч на 5 грудня 1943 року поповнилося бійцями з інших груп підпільно-диверсійної організації, такі групи діяли в м. Новомиргороді, м. Златополі, а також по селах: найбільше Листопадове, Турія, Софіївка, Андріївка, Тишківка, Мартоноша, Лип’янка, Журавка, інші і було реорганізоване в партизанський загін. Того ж вечора вони роззброїли в с. Листопадовому поліцая Карася. А через кілька днів вчинили сміливий наліт на приміщення поліції, де знаходилися заарештовані товариші з метою звільнити їх. Але охорона відкрила кулеметний вогонь, на них вирушив танк. Двох партизанів було поранено. Довелося відступати. В ніч на 12 грудня фашисти повісили частину заарештованих: Вешту Клавдію Іванівну, Кугову (Барську) Степаниду Григорівну, Совенко Василя Андрійовича, Совенко Ярину Андріївну, Сипливого Порфирія Андрійовича, а Мартинюка Микиту Кузьмовича розстріляли. Вешта І Кугова були заарештовані раніше. Вешта схоплена німецьким патрулем під час розклеювання листівок, а Кугова, коли підпалювала солому, приготовлену для німецької худоби. Щоб приховати свої злодіяння, дошугуби кинули свої жертви в стару криницю, прикидавши їх зверху гноєм. Про це стало відомо В.М. Сипливій в той же день. Їй розповіла очевидець, яка бачила вночі, як вивозили з воріт поліції. За страчених партизани помстилися ворогам. Вони діяли на території Мокрокалигірського, Шполянського, Новомиргородського і Златопольського районів. З’єднавшись із частинами Червоної армії, партизани вели розвідку боєм, брали участь у Корсунь-Шевченківській битві. Приєднавшись до бійців 6-ї Орловської ордена Червоного Прапора стрілецької дивізії, наші партизани 11 березня 1944 року брали участь у звільненні села Листопадового, Златополя, Новомиргорода. “….Майже півтора місяці, з кінця січня до 9 березня, точилися бої біля с. Турії. Тут стояли на смерть воїни 6-ої Орловської Червонопрапорної стрілецької дивізії під командуванням полковника Івана Федорова Обушенка.

Допомогли  здійснити  пере захоплення  рештків  страчених, яке  відбулося  14 березня  в  селі  Листопадовому. В  братську  могилу, крім  страчених, перевезли  тіло  Сахна  Олександра  Пантелейовича, котрий  загинув  7 січня  1944 року  в  бою  партизанів  з  поліцаями  в  селі  Нечаєвим, а  також  чоловіка  Ярини-Івана  Мартинюка, який  загинув  3 лютого  1944року, звільняючи  село  Антонівку. З  220  партизанів  і  підпільників, які  входили  до  підпільної-диверсійної  організації  було  страчено  фашистами  30 осіб, загинули  на  фронті  21 чоловік.
==СЕЛО  ЛИСТОПАДОВЕ  В  XX СТОЛІТТЯ==
Село Листопадове розташоване в північно–західній частині  Новомиргородського  району  Кіровоградської  області, на  правому  березі  річки  Гептурки. Віддаль  до  Златополя  3 кілометри, до  районного  центру  6 км, до  обласного – 86 км. Залізнична  станція  Новомиргород – на  відстані  8 км. Через  село  проходить  дорога  Новомиргород – Шпола, а  також  дороги  на  села  Андріївку  і Турію  Новомиргородського  району, Лип’янку  і  Межигірку  Шполянського  району, Черкаської  області.

Село є адміністративно – територіальним центром Листопадівської сільської ради, якій підпорядковане і село Андріївка. Рельєф земель села складної форми: пологі улоговини на нижніх частинах схилів чергуються із стрімкої крутизни схилами ярів. Клімат помірний, континентальний. Населення села 1094 особи. Листопадове має 10 вулиць і два провулки. Загальна протяжність сільських вулиць 14 км. Переважна більшість вулиць (11,2 км) мають дорогу з твердим покриттям. Село повністю електрифіковане і газифіковане. Листопадове не має власної церкви. Селяни відвідують Златопільський Свято – Миколаївський Храм і користуються послугами його священика, на даний момент у селі будується капличка. Село прославляється народним аматорським фольклорним автентичним колективом «Берегиня» Листопадівського СБК Новомиргородського району. У селі працюють будинок культури, бібліотека, школа, дитсадок, фельдшерсько -акушерський пункт, телефонна станція, поштове відділення, сім торговельних закладів різного профілю, підприємство з переробки зерна і насіння соняшнику. За Листопадовим числиться 2205,7 га землі, з них 310,5 га-в межах села. На землях села працюють три фермерські господарства. Одне з них, СФГ “Агрофірма Стожари”, орендує переважну більшість (92%) земельних паїв листопадівців і зберегло майже повністю майновий комплекс колишнього колективного господарства. Село зручне, сприятливе для проживання. Воно має щоденне автобусне сполучення з обласним і республіканськими центрами. Розташування села на міжрегіональній трасі Київ-Кіровоград. Родючі землі села сприяють виробництву екологічно чистих продуктів харчування. Не забруднені промисловими, побутовими та іншими відходами землі, чистого повітря і води великого ставу на Гептурці, наявність доброї питної води з підземних джерел різної глибини залягання-ці якості місцевості, де розташоване село, додають Листопадовому привабливості. У другому розділі ми дізнаємось про революційні події 1905-1907років, при появі перших підприємств населення збільшувалося; жахливі картини життя селян залишив голодомор 1932-1933рр.; не обійшла стороною листопадівців і війна 1941-1945рр.; багато труднощів і проблем з’явилося у людей і після Перемоги; Ставши дослідником минувшини Листопадового в своїй роботі я намагалася висвітлити історичні події краю. Матеріал написаний із особистих спогадів учасників та очевидців або за їх переказами. Час відраховує Листопадовому третє століття. І чим далі ми відходимо від року його заснування, тим складніше добувати відомості з його давньої історії. На жаль багато подій за давністю і відсутністю інформації неможливо описати. А сива давнина завжди цікавитимете нас. Рідко хто не хоче знати історію свого краю, свого народу, свого села, свого роду? Хіба не цікаво, коли і як виникло село, хто його заснував, чим займалися і як жили його мешканці, та й хто ж, все таки, були наші пращури – хоч до того коліна, що перше оселилося в Листопадовому. За результатами дослідження я відкрила для себе захоплюючу сторінку історії мого народу. Деякі оповіді закарбувалися назавжди в моїй пам’яті. Це згустки людської думки, які стали скарбницею перевірених поколіннями істинах, знань, неписаним моральним кодексом, за яким формувалося цивілізоване суспільство. Віки, які прожив наш талановитий і, водночас, безталанний народ, залишили за собою чимало таємниць. Вони пов’язані з назвами окремих місцевостей, вулиць, урочищ, які мають історичну основу і виховують любов до рідної землі. Я переконана, що вдумливе, неспішне читання переказів, спогадів допоможе нам, не лише глибше пізнати рідну історію, але й навчить більш чітко розрізняти в житті Добро і Зло, Правду і Кривду, підкаже – порадить, як треба правильно чинити в житті, аби залишатися чесним і щирим перед людьми і перед собою… Проведене дослідження дозволило зробити такі висновки: що чим далі ми відходимо від року його заснування, тим складніше добувати відомості з його давньої історії; що час відраховує Листопадовому третє століття; село засновувалося двічі; при появі перших підприємств населення збільшувалося; жахливі картини життя селян залишив голодомор 1932-1933рр.; не обійшла стороною листопадівців і війна 1941-1945рр.; багато труднощів і проблем з’явилося у людей і після Перемоги; старі неофіційні назви вулиць існують скільки існує село; ставок у 1799р був, і існує він з часу заснування села. На основі вивчення історії рідного краю бажаю детальніше познайомитися з розповідями земляків, які творили і творять сільську історію.