Відмінності між версіями «Світові ідейно-політичні доктрини.»

Версія за 18:54, 20 жовтня 2014

Тема. Світові ідейно-політичні доктрини.

Класичні буржуазні ідейно-політичні доктрини і сучасність.

Лібералізм (від лат. liberalis — вільний) зародився як ідеологія буржуазії в XVII ст. й остаточно оформився як ідейно-політична докт­рина до середини XIX ст. Зародження і розвиток капіталістичного способу виробництва вимагали ліквідації історично віджилих феода­льних суспільних відносин, усунення перешкод вільному підприємни­цтву, приведення у відповідність із новими виробничими відносинами політичної надбудови. В основі лібералізму як ідеологічного обґрун­тування назрілих суспільних перетворень лежать ідеї таких видатних мислителів, як Дж. Локк, Ш. Монтеск'є, І. Кант, А. Сміт, Б. Констан, І. Бентам, Дж. Мілль та ін.

Біля витоків лібералізму стояв Дж. Локк, який обґрунтовував ідеї суспільного договору і природного права. Згідно з першою держава є результатом угоди між людьми. За цією угодою люди передають дер­жаві частину своїх прав, але є такі права, що належать їм від наро­дження і не можуть бути відчужені. До них належать передусім право на життя, свободу і власність. Ідея індивідуальної свободи є централь­ною в лібералізмі. Саме свобода стимулює пошук шляхів досягнення успіху, підприємливість, новаторство, тобто все те, що притаманне буржуазії.

Ідея індивідуальної свободи знайшла свій подальший розвиток, зо­крема, у працях Б. Констана. Він розрізняв свободу політичну і грома­дянську (особисту). На його думку, народи Стародавніх Греції та Риму знали лише політичну свободу, яка полягала у їхньому праві брати безпосередню участь у колективному здійсненні політичної влади. Проте людина за таких умов не знала особистої, громадянської свобо­ди, бо вся її життєдіяльність жорстко регламентувалась державою. Громадянська свобода, яка проявляється в незалежності приватного життя індивіда від політичної влади і наявності у нього низки особис­тих прав, з'являється лише у нових народів.

Проголошення свободи найвищою цінністю означало визнання природної рівності людей, вимагало ліквідації будь-яких станових привілеїв, обмеження абсолютизму державної влади. Обмеженню державного абсолютизму служить поділ влади на три відносно само­стійні гілки — законодавчу, виконавчу й судову, ідея якого була вису­нута спершу Дж. Локком, а згодом всебічно обґрунтована Ш. Мон- теск'є.

В економічному відношенні лібералізм передбачав усунення цехо­вої регламентації, позаекономічних форм залежності й повну підпри­ємницьку свободу. Остання ґрунтується на приватній власності й про­являється у вільній конкуренції власників на нерегульованому ринку. Держава має керуватися принципом laissez faire (фр. — дозвольте дія­ти); вона не повинна втручатись в економіку, а покликана виконувати лише роль «нічного сторожа» (А. Сміт), тобто охороняти мир і спокій громадян. Тим самим чітко розмежовувались громадянське суспільст­во й держава, яка розглядалася як неминуче зло.

Основоположні ідеї і принципи класичного лібералізму були сфо­рмульовані у французьких Декларації прав людини і громадянина 1789 р. й Конституції 1791 р., в американських Декларації про незале­жність 1776 р. і Конституції 1787 р. Прихильниками лібералізму були «батьки-засновники» США Т. Джефферсон і Дж. Медісон.

На початку XIX ст. поняття лібералізм ввійшло до європейського суспільно-політичного лексикону. Як найменування політичного угруповання воно вперше з'явилось 1812 р. в Іспанії, де «лібералами» називали групу делегатів-націоналістів у кортесах. Згодом увійшло до англійської і французької, а слідом за ними — до інших європейських мов. У XIX ст. в багатьох європейських країнах виникли ліберальні політичні партії, які функціонували вже не як аристократичні угрупо­вання чи політичні клуби, а як масові організації. У середині XIX ст. доктрина класичного лібералізму стала панівною в європейській і пів­нічноамериканській політичній думці, а ліберальні партії посідали провідні позиції в політичному житті західних країн.

==