Відмінності між версіями «Постать Григорія Грабянки та його літопис»

Поточна версія на 14:10, 7 жовтня 2014

ГРИГОРІЙ ГРАБЯНКА І ЙОГО ЛІТОПИС

Літопис Григорія Грабянки — одна з найвидатніших пам'яток української історіографічної прози кінця XVII — початку XVIII ст. За ним, а також за літописами Самовидця і Величка закріпилася назва «козацькі літописи». Але така назва — досить умовна, бо кожен цей твір є складною, багатоплановою композицією, в якій поєднуються характеристики історичних діячів, описи подій — битв, повстань, змов тощо, окремі документи, тлумачення тих чи інших періодів життя України — і яка надто далека від традиційної літописної форми.

Твір Грабянки значною мірою компілятивний. Серед своїх головних джерел автор називає спогади сучасників подій, а також твори вітчизняних та іноземних історіографів. Найбільше Грабянка користувався літописом Самовидця; «Синопсисом», який був вперше виданий 1674 р., довгий час служив свого роду підручником історії і витримав близько 30 видань; латиномовною працею «Польські аннали» офіційного історіографа польських королів Веспасіана Каховського, 3 томи якої вийшли у Кракові 1683, 1688 та 1698 рр.; а особливо поемою поляка Самійла Твардовського «Громадянська війна», виданою в Калішу 1681 р. Крім того, Грабянка посилається на твори Мартина Кромера, Мартина та Йоахіма Бєльських, Мацея Стрийковського, Олександра Гваньїні, Самуїла Пуфендорфа та Йоганна Гібнера. Але літопис не є простим механічним зведенням відомостей, взятих з різних джерел. Це самостійний твір, в якому відчутне виразне авторське начало.

Протягом довгого часу вчені намагалися розглядати літопис Грабянки як історичне джерело. Але згодом, з введенням в науковий обіг цілого ряду документів, вдалося встановити, що твір містить багато фактичних помилок. І лише зараз наука доходить до висновку, що літопис Грабянки слід розглядати в першу чергу як літературну пам'ятку, а не як історичну. В ньому знайшли своє яскраве втілення риси, які становлять естетичну домінанту того часу — риси барокко.

Протягом усього XVIII ст. літопис Григорія Грабянки був чи не найпопулярнішим серед рукописної «козацької» літератури, що містила історіографічні твори з більш чи менш вираженим прагненням до художнього осмислення подій, віршових комплексів, збірок офіційних документів, пактів, статей, договорів тощо. І хоч оригінал рукопису не зберігся, про популярність твору свідчить рекордна кількість списків — на сьогодні, разом з нововідкритими та реконструйованими, дослідники нараховують їх понад 50.

Вперше літопис Грабянки був опублікований ще в 1793 році у журналі Федора Туманського «Российский магазин». Але там не було вказане ім'я автора твору, до того ж цей журнал швидко зробився бібліографічною рідкістю. Члени Київської Тимчасової комісії для розгляду давніх актів, готуючи в 1853 році до видання пам'ятку, не знали про публікацію Туманського і вважали, що вводять літопис Грабянки в науковий обіг вперше. На жаль, видання 1854 року, за яким Р. Г. Іванченко і здійснив пропонований сьогодні читачеві переклад, виявилося останнім, твір до сьогодні не перевидавався.

Григорій Іванович Грабянка вчився у Києво-Могилянській колегії, володів принаймні кількома мовами — польською, латинською, німецькою. З 1686 р. він — на військовій службі. Спочатку був гадяцьким сотником, полковим осавулом, а з 1717 р. — гадяцьким полковим суддею. Саме на цій посаді чи не найбільше виявилася неординарність постаті Григорія Грабянки. Мова йде перш за все про його стосунки з гадяцьким полковником Михайлом Милорадовичем. Милорадович був відомий сваволею, яку він чинив разом зі своїми поплічниками: постійними утисками простого народу, визискуванням козацтва, хабарництвом, здирством і навіть грабунками. З самого початку свого суддівства Грабянка різко виступив проти полковникових утисків простого народу. Не бажав він миритися також і з несправедливим судочинством у гадяцькому полку, зокрема з втручанням Милорадовича в полкове судочинство.

Діставши підтримку в населення, Григорій Грабянка звертався зі скаргами до генеральної старшини, але остання не зважилася протистояти пихатому полковникові Милорадовичу, який був знайомий з самим Петром І. Грабянка і сам зазнавав постійних переслідувань з боку визискувача та його поплічників, навіть вихід на вулицю був для нього зв'язаний з ризиком для життя. Хоч гетьман і надіслав універсал, в якому радив полковникові бути коректнішим з полчанами, а передусім з Грабянкою, переслідування тривали кілька років, припинилися ж тільки тоді, коли закінчився термін перебування Милорадовича на посаді гадяцького полковника. Як зазначав Микола Зеров, у цій ситуації Грабянка «постає перед нами як особистість дуже непересічна, наділена немалою часткою громадянської мужності, здатною кинути виклик безсоромному і сильному своєю відомістю царю сербину-полковнику Милорадовичу».

Стійкість, послідовність і чесність Грабянка виявив і в іншому епізоді: він брав участь у депутації представників козацької старшини на чолі з наказним гетьманом П. Полуботком до царя. Під Коломацькими чолобитними, що вимагали повернення козацтву старих прав і виборів, а не призначення гетьмана, підпис Грабянки — перший серед підписів гадяцького полку. Після передачі чолобитних Грабянка, як і П. -Полуботок та інші представники старшини, восени 1723 р. був ув'язнений до Петропавлівської фортеці, звідки його звільнили тільки після смерті Петра І — у лютому 1725 р. У цій історії Грабянка постає як один з найбільш послідовних і безкорисливих захисників автономії України в складі Росії і козацьких демократичних інститутів.

В 1730 р. Григорій Грабянка стає гадяцьким полковником. Документальні матеріали дають підстави твердити, що і на цій посаді він виявив себе справедливою, непримиримою до хабарництва і утисків простого народу людиною. Загинув Грабянка близько 1737 р. під час кримського походу проти татар.

У передмові до літопису Григорій Грабянка визначає мету свого твору та з'ясовує ті причини, що спонукали його взятися за перо. Оскільки в книгах різних іноземних істориків багато говориться про козаків, він хоче, щоб їхні діяння, а особливо перемоги під проводом знаменитого вождя Богдана Хмельницького, не прийшли в забуття, і тому він задумав написати цю історію, спираючись на різні вірогідні джерела. Хто б знав про подвиги видатних героїв минулого, якби їх не описали Святе письмо та історики? Автор каже, що керує ним не корисливе прагнення до слави, але загальна користь, яка і спонукує його не залишати в попелі загиблими славетні діяння рідного народу, а явити їх світові.

Грабянка розповідає про історію козацтва від найдавніших часів до 1709 року. За змістом літопис можна поділити на три частини. В першій розповідається про події від початків козацтва до народновизвольної війни, у другій, найбільш розлогій, — про саму війну, а в третій літописець розповідає про те, що відбувалося на Україні після смерті Богдана Хмельницького. Для викладу Грабянка обирає форму «сказаній» — більших або менших розділів, з яких і складається твір, кожне з яких має свою внутрішню драматургію. Автор розпочинає першу частину зі з'ясування етимології слова «козак», виводячи його від назви скіфського племені козар, які є предками козаків. Родовід же козарів Грабянка виводить аж з біблійних часів, вважаючи цей народ потомками першого сина Яфетового Гомера. Грабянка твердить, що козари розселилися по всій Європі, а лише згодом були завойовані іншими народами. За цією версією, європейською прабатьківщиною слов'ян ставала Україна, а головними їх предками були оголошені козаки. Далі йде шість «сказаній» про найголовніші події в історії України до Хмельницького. Вбачаючи небажання руських князів жити у мирі і злагоді головною причиною втрати незалежності Київською Руссю, Грабянка оповідає, як на Україні панували татари, литовці, як вона «потрапила під лядське ярмо», розповідає про «різні битви і зброю козацьку, і про їхній харч», про гетьманів Шаха і Підкову, з'ясовує, чому повстали козаки на поляків, подає сказання «про рід Хмельницького і про війну на Цоцорі», «про козацьку війну з ляхами під Переяславом, і про гетьмана Тараса, чому повстав на поляків». Після цих «сказаній» розпочинається друга, основна частина літопису. Відкривається вона сказанням «чому Хмельницький повстав на поляків». Далі автор досить детально розповідає про битви козацьких військ, керованих Богданом Хмельницьким, під Жовтими Водами, Корсунем, Пилявцями, про походи на Збараж, Броди, Львів і Замостя, про збарозьку і зборівську перемоги 1649 р., про похід на Волощину (Молдавію), про Берестецьку і Білоцерківську битви і т. д. Але Грабянка не обмежується описами битв, — перед читачем у другій частині розгортається повнокровна картина життя всієї України, розповідається про дипломатичні кроки Хмельницького, про стосунки з іншими країнами — Росією, Туреччиною, Кримським ханством. Ця частина найбільш напружена й патетична. В третій частині Грабянка зберігає форму докладних сказань, описуючи лише перші роки після смерті Богдана Хмельницького. Окремі великі сказання присвячені гетьмануванням Юрія Хмельницького, Івана Виговського, Івана Брюховецького. З 1664 року події викладаються у формі порічних записів, стисло, без яскравих описів і деталей, нагадуючи традиційне літописання.

Центральна постать літопису Грабянки — Богдан Хмельницький. Це головний герой твору, в якому автор поєднує риси реальної історичної особи та ідеального вождя. В зображенні Грабянки він залишається недосяжною вершиною, прикладом для наступних поколінь. За переконанням автора, Хмельницький має дві основні заслуги — визволення України від «дуже тяжкого ярма лядського з допомогою козацької мужності» та возз'єднання України з Росією. Богдан Хмельницький виступає в літописі як «преславний вождь запорозький», «муж хитрий у військовій справі і дуже розумний», «від природи розумний і в науці мови латинської вправний». В уста Хмельницького Грабянка вкладає велику кількість промов і партій у діалогах. Обидва звернення гетьмана до реєстрових козаків із закликом переходити на бік повсталих та інші його промови побудовані за всіма правилами тогочасної риторики і демонструють вміння автора користуватися засобами ораторської прози. Натомість у сцені зустрічі Хмельницького з кримським ханом під час повернення з походу на Львів 1655 р. Грабянка виявляє блискуче володіння технікою драматизованого діалогу. Для створення у читача патетичного настрою автор витримує посмертну характеристику Богдана в руслі традиційних доброчестностей воїна-богатиря, виявляючи своє знайомство з «Повістю временних літ» і Несторовим зображенням князя Святослава в ній.

Інші образи твору подано не так повно, проте досить випукло. Оскільки Григорій Грабянка — прихильник автономії України в союзі з Москвою, то він вибирає цей критерій — ставлення до Росії — як основний, і виходячи з нього, наділяє різних осіб тими чи іншими якостями. Всі постаті у Грабянки — Василь Золотаренко, Яким Сомко, Іван Самойлович, Дем'ян Многогрішний, Іван Виговський, Іван Брюховецький, Петро Дорошенко та інші мають певні риси історичних осіб. Але перші четверо (а особливо Я. Сомко) є також ідеалізованим втіленням доброго начала, а троє останніх — втіленням злого. Скажімо, наказний гетьман Я. Сомко — «вождь хоробрий і у справах військових вмілий», «воїн хоробрий і сміливий, вроди, зросту і краси незвичайної, найбільше ж царської величності слуга найвірніший». Позитивне ставлення Грабянки до Сомка виявляється і в тому, що він вкладає в уста татарина, ката Сомка, докір прихильникам Брюховецького, які схопили і засудили до страти наказного гетьмана: «О нерозумні і немилосердні голови! Цього чоловіка сам бог народив на подив світові... ви ж — тупоголові — і цього не жалієте віддавати смерті!» Поряд із Сомком літописець ставить також паволоцького полковника Івана Поповича. Він говорить: «Воістину, якби ці два дружні мужі: Попович, говорю, і Сомко довше пожили, то могли б старого Хмельницького справи наслідувати». Про Івана Виговського спочатку говориться, що він «муж мудрий», але після смерті Хмельницького ставлення до нього змінюється. Виговського зображено хитрою і підступною, властолюбивою людиною, що украв не тільки скарб Хмельницького, але й гетьманську владу. Колишній генеральний писар виступає «як злодій і віроломець», «прихований супостат, образом і думками лях», «ворог всеруський», «супостат і явний зрадник». Говорячи про страту Виговського, Грабянка вважає, що він отримав по заслузі: «за неповинну кров людську і за недодержання присяги монархові гетьманство скінчив ганебно і безчесно».

Як уже вказувалося, літопис Григорія Грабянки слід розглядати в першу чергу як літературний твір, а не як історичний. Автор подає не документальні факти, а літературно опрацьовану історію, прагне зробити її доступною для широкого загалу. В першу чергу він розраховує на значний емоційний вплив на читача. Головним завданням Грабянки в умовах поступової втрати Україною автономії було нагадати про колишню козацьку славу. В процесі виконання цього завдання літописець відтворив осіб і предмети не такими, якими вони були насправді, але такими, якими вони повинні чи могли б бути, даючи їм, таким чином, певне нове існування і ніби створюючи їх повторно. І. Я. Франко вказував, що «Власне в козацьких літописах Самовидця, Грабянки, Величка і їх наступників і компіляторів, таких як Боболинський, Лукомський, Рігельман і т. п., було б інтересно прослідити зріст тої легенди про Хмельниччину, що в значній мірі заслонила перед нами правдиву дійсність. З літературного погляду се було явище дуже цінне, здібне будити запал у широких масах народу; аж у XIX віці ми побачили його значення для національного відродження і формування наших політичних ідеалів... Отся. грандіозна конструкція Хмельниччини, конструкція більше літературна, аніж історична, була... головною заслугою козацьких літописів». У літописі Грабянки замість правдивої твориться піднесена, гіпергероїзована історія, що поступово стає одним з чинників у розвитку національної самосвідомості українського народу.

Літопис Григорія Грабянки можна, вживаючи сучасну термінологію, назвати барокковим історичним романом. Тут наявний широкий спектр художніх засобів. Автор вводить у свою розповідь вірші, напівлегендарні перекази. На основі таких переказів написані оповідання про будівництво фортеці Кодак, про захоплення Хмельницьким королівських привілеїв у Барабаша, про смерть і похорон Хмельницького та ін. На сторінках твору ми зустрічаємо такі властиві для бароккових художніх творів особливості, як поєднання символіко-алегоричного значення різних персонажів з історико-реалістичним, використання прийомів контрасту, смакування натуралістичних подробиць, пишні натюрморти, несподівані метафори, нанизування епітетів і т. д.

Відповідно до свого завдання — звеличення Хмельницького і його доби — Грабянка написав свій твір складною, сильно стилізованою під церковнослов'янську українською книжною мовою того часу. Архаїзуючи мову, автор прагнув досягти високого, патетичного стилю розповіді, в яку все ж проникли народнорозмовні елементи. Важкий, риторичний стиль Грабянки, вживання архаїзованого синтаксису і лексики значно утруднюють сприйняття твору читачем кінця XX ст., і тому потребують донесення у сучасних формах. Йдеться тут не про переклад з однієї мови на іншу, а про переклад з староукраїнської мови на нову. Над перекладачем тут тяжить оригінал, його не можна калькувати, залишаючи авторський порядок слів у реченні чи ускладнену його побудову, а треба знайти спосіб відтворити все за правилами сучасної граматики. Ці труднощі Р. Г. Іванченку вдалося подолати, його переклад, з максимальною точністю відтворюючи оригінал, разом з тим не є стилізованим і архаїзованим. Думається, що ця спроба Р. Г. Іванченка має викликати гостре зацікавлення у широкого читацького загалу.

[1]