Відмінності між версіями «Користувач:Мельник Тетяна»

Версія за 11:37, 6 жовтня 2013

Про себе

...... Мельник Тетяна 18 років Навчаюсь на 1 курсі факультету іноземних мов

Мої інтереси

...Книги..

Проекти в яких беру участь

Проект з ОІТ та Зарубіжної літератури

Мої роботи

"Монодійна пісенна лірика "

Монодичний мелос Порівняно з елегією і ямбом літературна мелічна лірика розробила значно меншу кількість тем. Зі зростанням свідомості окремої особистості збільшується зацікавлення власними почуттями. Мелос стає засобом для виявлення суб’єктивних почуттів, по суті поет сам є носієм тих емоцій, які він відтворює. Тому в більшості мелічних поетів на другий план відступають соціально-політичні й громадянські проблеми й акцентуються питання, пов’язані з індивідуальними, інтимними почуттями. Головні теми підказані самою дійсністю. Культові, обрядові відправи, застілля, кохання, вино і ті радощі, що їх вони дають, дружба, захоплення мистецтвом і поезією породжують безліч ліричних творів. Усі вони переломлюються крізь призму особистих та інтимних переживань і настроїв поета. Батьківщиною монодичного мелосу стала острівна Греція, зокрема острів Лесбос, потім міста малоазійського узбережжя. В культурному відношенні вони перевершували міста материкової Греції. Чільне місце серед них посідав Лесбос із центральним містом Мітілена, він уважався серед еллінів одним з п’яти «блаженних» островів. Благодатний клімат, екзотична рослинність, розвинута торгівля, близькість до східної культури, досить легке життя, веселі розваги, пошана до жінок, які відчували себе вільнішими, ніж в інших полісах Греції (особливо в Афінах), і були повноправними членами суспільства — усі ці чинники сприяли створенню на Лесбосі своєрідного культу краси і насолод, а з ним — і витонченої лірики. Можливо, саме тому Лесбос з давніх часів уславився своїми піснями й музикантами. Існувала навіть легенда, що буря колись принесла саме до його берегів ліру і голову славнозвісного чудо-пісняра Орфея, вбитого фрігійськими вакханками за відмову взяти участь у їхній оргії. Лесбос, таким чином, немовби сприйняв пісенну спадщину Орфея і породив двох найуславленіших представників ліричної поезії — Алкея і Сапфо.

Моно́дія (грец. μονῳδία — від гр. monos - одни і odos - пісня; англ. monophony) — музичний склад, головною фактурною ознакою якого є одноголосся (спів або виконання на музичному інструменті, можливо з октавним подвоєнням). На відміну від одноголосно виконуваних нових європейських мелодій, так чи інакше описують або припускають тональні функції, твори монодичного складу не передбачають жодної гармонізації - закономірності їх звуковисотної структури сучасна наука пояснює іманентно, як правило, з позицій модальності. Таким чином, з позиції сучасної теорії музики монодичні твори - не те ж саме, що одноголосні твори. У теорії музики монодія протиставляється гомофонії і поліфонії.

Монодичною була антична (старогрецька і давньоримська) музика. Монодичні пісні європейських менестрелів - трубадурів, труверів і мінезингерів, найдавніші традиції богослужбового співу в християнської церкви: григоріанський хорал, візантійські і давньоруські розспіви, середньовічні паралітургічні пісні - італійські лауди, іспанські та португальські кантиги, одноголосні кондукти і т. п.

У Древній Греції монодією називали спів одного співака в супроводі авлосу, кіфари або ліри. Італійські музичні теоретики XVII століття застосовували цей термін до будь-якого твору, написаного для голосу з інструментальним супроводом.

У візантійській літературі монодією називався також твір, присвячений опису трагічної події у формі траурної оди, наприклад, «Монодія на падіння Константинополя» Йоанна Євгеніка, «Монодія на полеглих в Фессалоніці» Димитрія Кідоніса. Сапфо́, Сафо, Сапфо Мітіленська (грец. Σαπφώ) (бл. 630 до н. е. — 570 до н. е.) — давньогрецька поетеса, представниця монодичної пісенної лірики. Уродженка острова Лесбос, міста Мітіліні. Перша в історії літератури оспівувала чуттєву любов між жінками, їй приписують оспівування лесбійської любові. Була засновницею та начальницею «Дому Муз» при храмі Афродіти, гуртка знатних дівчат, яких навчала музиці, віршуванню, й танцям. У центрі її лірики — теми любові, ніжного спілкування подруг, дівочої краси. Вірші відрізняються метричною розмаїтістю, за ім'ям Сапфо отримали назву сапфічна строфа. Сапфо́, Сафо, Сапфо Мітіленська (грец. Σαπφώ) (бл. 630 до н. е. — 570 до н. е.) — давньогрецька поетеса, представниця монодичної пісенної лірики. Уродженка острова Лесбос, міста Мітіліні. Перша в історії літератури оспівувала чуттєву любов між жінками, їй приписують оспівування лесбійської любові. Була засновницею та начальницею «Дому Муз» при храмі Афродіти, гуртка знатних дівчат, яких навчала музиці, віршуванню, й танцям. У центрі її лірики — теми любові, ніжного спілкування подруг, дівочої краси. Вірші відрізняються метричною розмаїтістю, за ім'ям Сапфо отримали назву сапфічна строфа.

Сапфо — відома поетеса часів античності, що створювала поезії у жанрі меліки (пісенної лірики). Сапфо високо цінували митці античної доби, давньогрецький філософ Платон назвав десятою музою, Катулл та Горацій її наслідували. Розповідають, що Солон — знаменитий реформатор VI століття, почувши вірші Сапфо, сказав, що не хоче помирати раніше, ніж вивчить їх напам'ять.

На острові Лесбос карбували монети із зображенням поетеси. Пісні її співали в усіх еллінських землях. Лірика Сапфо мала великий вплив на Евріпіда, в п'єсах якого вперше в давньогрецькій драматичній поезії показано муки і шал кохання. Образ поетеси часто зустрічається у творах живописців, скульпторів, романістів, драматургів. Згодом її перекладатимуть Іван Котляревський та Іван Франко, Агатангел Кримський. Не обходять її й сучасні перекладачі.Життя[ред. код]

За переказом, Сапфо (на еолійському діалекті Псапфа) була дочкою аристократа Скамандроніма, що займався торгівлею, і жінки на ім'я Клеїс. Народилася в Мітілені на острові Лесбос в Егейському морі між 630 і 620 до н. е. У шість років осиротіла, тому матері довелося віддати її до школи гетер, де навчали співу і танцям. Абсолютний слух обумовив захоплення поезією. Вже в юному віці Сапфо писала оди, гімни, елегії, святкові і застільні пісні. За свідченням сучасників, Сапфо була невисокого зросту, дуже смаглява, з живими блискучими очима і довгими темними локонами уздовж щік.

Через політичні обставини, приблизно в 17-літньому віці всій родині Сапфо з братами — Хараксом, Ларіхом й Еврігом — довелося бігти з острова на Сицилію, тому що почалися переслідування проти аристократів, замішаних у замаху на тирана Мірсіла. Лише в 595 до н. е., коли Сапфо вже було за тридцять, вона змогла повернутися на Лесбос і оселитися як і раніше в Мітіліні.

За переказом нею захопився поет Алкей, однак зв'язок не переріс у сильне почуття. Незабаром Сапфо буцімто вийшла заміж за Керкіла з Андроса і народила дочку Клеїс. Але доля була до неї жорстока: з невідомих причин, і чоловік, і дитина Сапфо прожили недовго. Ймовірно, розповідь про чоловіка була жартівливою вигадкою біографів, які таким чином хотіли виставити її німфоманкою: Андрос — місто чоловіків, а ім'я Керкіл очевидно походить від гр. kerkos

Існувала легенда, що Сапфо покінчила із собою близько 572 до н. е., через кохання кинувшись у море зі скелі на острові Левкадія. Відповідно до цього переказу, під кінець життя Сапфо знову захопилася чоловіком — молодим греком Фаоном, що перевозив пасажирів з Лесбосу на азійський берег, але не знайшла взаємності. Критики підозрюють, що і цей роман був вигадкою, а також знаходять пояснення «самогубству»: «кинутися з Левкадської скелі» було поширеною метафорою, що означала «очистити душу від пристрастей», — подібні вчинки вважалися ритуальними і практикувалися в рамках культу Аполлона.

Еолійські жінки не були самітницям. В цьому регіоні, за традицією, частина майна могла передаватися по жіночій лінії. На острові Лесбос ще зберігалися архаїчні замкнуті співдружності чоловіків і жінок, які проводили життя переважно спільно, поза родиною. Сапфо стояла на чолі однієї з таких співдружностей — школи риторики, присвяченій Афродіті, слухачками якої були молоді знатні дівчата. Їх Сапфо навчала музиці, танцям і віршуванню на еолійському діалекті. Приміщення, де зустрічалися жінки, сама Сапфо іменувала «Домом Муз». Подруги й учениці Сапфо постійно обмінювалися складеними віршованими рядками, тематично зв'язаними з ритуалами жіночих культів. Знайомства, весілля, спілкування між подругами, взаємні жіночі потяги і захоплення, суперництво, ревнощі, розлука — усе це знаходило своє місце в ліриці Сапфо і її учениць. У збережених фрагментах названі на ім'я деякі її учениці: Анагора, Евніка, Гонгіла, Телесіппа, Мегара, Клеїда, Андромеда, Горго, Еранна, Мнасідіка й Носсіда. Творчість[ред. код]

Аттичний червонофігурний калаф. Алкей і Сапфо, Вазописець Брига. Близько 470 до н. е. Державне античне зібрання, Мюнхен Основна тематика творчості Сапфо — жіночі культові гімни, весільні пісні, любовні та дружні висловлення почуттів, адресовані ученицям «дому Муз». Сапфо широко використовує й фольклорну пісню та епос, але традиційні мотиви фольклорних та обрядових дівочих пісень набувають особистого звучання. Ліричні творіння Сапфо здебільшого позначені сяючою радістю, оптимізмом, пристрасним бажанням злитися з природою, яку поетеса безмірно любить і розуміє. Вона розмовляє з джерельцем, що «посилає крізь гілля яблунь своє дзюрчання ніжне», милується «льотом голубків», трояндами, своїми улюбленими квітами, які схилилися над печерою німф і з пелюстків яких «стікає томливо дрімота», дихає ароматом запашних трав, медунки та анісу, найпростіших польових квіток. Усі вони збуджують у ній бурхливі переживання. Ці невеличкі й барвисті замальовки відповідають настрою авторки, створюють тло, на якому розвивається почуття. В стародавні часи поетичні твори Сапфо становили дев'ять книг, серед яких були гімни, весільні пісні (епіталами), пісні любовні і елегії. З усього масиву творчості Сапфо до нас дійшли, крім численних уривків, тільки дві цілі поезії: гімн до Афродіти, в якому поетеса благає богиню допомогти їй у коханні, і друга поезія, перекладена пізніше римським поетом Катуллом і потім безліч разів перекладена всіма мовами світу, — поезія, що змальовує в усій реальності силу любовного почуття. Обидві поезії в оригіналі написані так званою «сапфічною строфою», особливою формою чергування наголошених і ненаголошених складів, яка в римській літературі увійшла в ужиток особливо після Горація.

Головним мотивом поезії Сапфо, як можна судити з фрагментів віршів, що збереглися, була любов, були сильні, поривчасті, палкі почуття. Особливої слави зажили її епіталами: скарги дівчат на нареченого, який забирає їхню подругу, вихваляння краси нареченої тощо. Вірші елегічні та ямбічні виражали особисті почуття. Та була й урочиста лірика. Особливий її вид — дифірамб. Він бере початок від пісень, які прославляли Діоніса. Як загалом культ Діоніса, так і дифірамб мали ту особливість, що в ньому пафос доходив до екстазу. Дифірамб співали на фрігійський лад, з пристрасністю, що приводила слухачів у збуджений стан. Акомпонементом до дифірамбу були звуки флейти, а згодом — кіфари. Співання дифірамбу поєднувалося з танцем, рухи в танці були поривчасті, стрімкі. У своїй любовній ліриці Сапфо поетизує любов та красу, із неприхованою пристрасністю висловлює вона свої палкі почуття. Наприклад, у поезії «До богів подібний мені здається» поетеса пристрасно і щиро розповідає про своє захоплення прекрасною людиною. А в наведеному нижче уривку вона стверджує про свою призначену долею здатність палко сприймати все прекрасне:

Жереб мені Випав такий: Серцем палким Любити Ласку весни, Розкіш, красу, Сонця ясне Проміння. Близька до фольклору, лірика Сапфо рідко виходила за межі сугубо жіночих переживань, однак переживання ці були виражені поетесою з надзвичайною простотою і яскравістю. Напружена пристрасність, відверте почуття, були основним достоїнством поезій.

Існує чимало легенд, що розповідають про особисте життя Сапфо. За переказами, в неї був закоханий поет Алкей, але це почуття не було тривалим. Пізніше поетеса нібито вийшла заміж за чоловіка на ім'я Керкіл та народила доньку, якій присвятила цикл поезій.

Найпопулярніша з легенд розповідала, що поетеса, покохавши без взаємності юнака Фаона, кинулась у море. Приблизно через шість століть римський поет Овідій, намагаючись відтворити почуття Сапфо, коханням якої знехтували, напише від її імені передсмертний лист до Фаона (вірш "Сапфо Фаону",збірка "Героїди").

Життя і поезія Сапфо пронизані любов'ю до власної статі; вона була славнозвісною жрицею даного типу любові. Подібні емоції живились не лише традицією або платонічними потягами. Римський письменник Апулей (доповнюючи Геродота кн. II, розд. 134–135) переповів легенду про те, що брат Сапфо Харакс, який займався виноторгівлею, закохався в прекрасну гетеру Родопіду, яка жила в Єгипті. Коли за величезну суму він викупив її в колишнього пана і привіз на острів Лесбос, Сапфо сама запалилася пристрастю до Родопіди. Помітивши домагання сестри до юної спокусниці, розлючений брат змушений був виїхати з будинку разом зі своїм чарівним «придбанням». Уже тоді потяг жінок до жінок був звичаєм у ряді грецьких міст (наприклад, у Спарті), але особливо поширений він був на острові Лесбос. За словами Лукіана (Діалоги), Сапфо нічого «не винайшла», а лише стала яскравою виразницею подібної пристрасті.

Сапфо часто писала про родинне життя. Вона милується своєю маленькою донькою, побивається, що брат закохався в недостойну жінку, але найчастіше поетеса розповідає про муки і шаленне кохання. Молитва, з якою Сапфо звертається до Афродіти, — це справжня сповідь жінки, що полюбила без взаємності і згадує, як колись прагнули її прихильності. Всевладна Афродіта мчала над землею, наче вихор, і схиляла в «любовне ярмо» обранця поетеси. Особливості поезії Сапфо[ред. код]

Девід Кемпбелл стисло окреслив деякі з найпривабливіших якостей поезії Сапфо: «Простота мови і чіткість думки в усіх цих фрагментах очевидні; жарти і пафос, звичайні в англійських віршах про любов і нерідко зустрічаються в творах Катула, відсутні повністю. Її образи ясні - горобці, запряжені в колісницю Афродіти, повний місяць у зоряну ніч, єдине червоне яблуко на верхівці дерева - і іноді вона детально зупиняється на них, розвиваючи їх самі по собі. Вона використовує пряму мову, цитуючи справжні чи вигадані діалоги, і тим самим досягає враження безпосередності. Коли мова йде про киплячі в її душі почуття, вона спокійно вибирає слова для їх вираження. У цьому вона спирається передусім на мелодику мови: її вміння підбирати положення голосних і приголосних звуків, яким захоплювався Діонісій Галікарнаський, очевидно майже в будь-якій строфі; музика, під яку вона співала свої вірші, вже не звучить, але, прочитані вголос, вони, як і раніше, зачаровують».

Спадок Вірші Сапфо, її заклики до любові і жагучі визнання вплинули на творчість Сократа, який величав її своєю «наставницею» у питаннях любові, Платона, який назвав її «десятою музою», Горація, який називав її «мужньою» (mascula) й Катулла. Страбон іменував її «чудом» і стверджував, що «дарма шукати у всьому плині історії жінку, яка у поезії могла б витримати хоча б приблизне порівняння із Сапфо».

З часів Сапфо гомосексуальні форми жіночого еротизму стали іменуватися «лесбійськими». Перекази про Сапфо[ред. код]

У давнину існувало чимало переказів про відносини поетеси з її обранцями і подругами. Початок таким переказами було покладено представниками аттичної комедії (відомі імена семи коміків, які обрали сюжетом своїх п'єс епізоди з життя Сапфо). Вони, не розуміючи змісту поезії Сапфо повністю, і ставлячись до культурного розвитку еолійської жінки початку VI ст. до н. е.. з точки зору сучасної їм афінської дійсності, перекручено тлумачили деякі відомості про життя Сапфо.

До числа подібних переказів відноситься любов до юнака Фаона, що відмовив поетесі у взаємності, від чого вона нібито кинулася в море з Левкадської скелі в Акарнанії. (Вираз «кинутися з Левкадської скелі» стало приказкою, що означає «скінчити життя самогубством під впливом відчаю»; в цьому сенсі Левкадська скеля згадується, наприклад, у Анакреонта.) Також, поряд з Фаоном і Алкеєм до числа обранців Сапфо потрапляють Анакреонт, що жив на 60 років пізніше неї, і Архілох з Гіппонаксом, розділені один від одного проміжком в 150 років.

Щодо відносин Сапфо до жінок — адресатів її віршів — вже в давнину існувало безліч неоднозначних думок. Сучасне поняття «лесбійська любов» і саме слово «лесбійка», що означає гомосексуальну жінку, за походженням пов'язано з Сапфо і її гуртком. Подруги й учениці Сапфо обмінювалися віршами, які в першу чергу були пов'язані з давніми культами жіночності тощо; на грунті Лесбоської свободи почуття і дії ця «жіноча» поезія (призначена, тим більше, для певного кола близьких) природним чином набувала відвертого змісту.

Критики XIX ст., Починаючи з Велькера і Мюллера, пояснювали пристрасність поетичного почуття Сапфо до жінок почасти особливістю художніх прийомів, почасти фактом «нормальності» таких відносин у соціально-культурній традиції суспільства того часу. Подібні стосунки жінок до жінок, на ґрунті дружби або піднесеної любові (яку напр. Платон проповідував у своєму «Бенкеті») у давнину були настільки ж нормальними, як і відносини, що існували серед спартанських ефебів або між Сократом і його учнями (Алківіадом, Ксенофонтом і ін). Таку думку висловлювали ще в давнину філософом кінця II ст. до н. е.. Максимом Тирським (24-е Міркування).

За збереженими фрагментами також представляється, що ревнощі Сапфо до своїх суперниць, Іорго і Андромеди, була викликана більш почуттям змагання на ґрунті поетичного і музичного мистецтва між фіасами (фіас Сапфо називає «своїм будинком муз», μοῠσπόος οικία; Bergk, 61). Так чи інакше, Сапфо користувалася повагою і шануванням Алкея, Солона, потім Платона, потім Горація та багатьох видатних людей давнини; відомо, що мітіленці поміщали на своїх монетах її зображення. Слід зазначити, що з багатьох віршів Сапфо створюється її образ як прекрасної матері і дружини.Вплив поезії Сапфо на українську літературу[ред. код]

Поезія Сапфо знана в нас ще з часів Київської Русі. Так, публіцист, сатирик, ерудит ХІІ ст. Даниїл Заточник укладає в уста красуні, що підлещується до свого чоловіка, слова, які є відлунням відомих віршів Сапфо "До богів подібний": "Свете очию моею! Аз я на тя не могу зрети: егда глаголеши ко мне, тогда взираю и обумираю и воздрожат ми вся уды тела моего, и поничю ( від "никнути") на землю".

Вплив поезій Сапфо на творчість Лесі Українки очевидний. Тринадцятирічною дівчиною, будучи під сильним враженням від легенди про смерть Сапфо, Лариса Косач пише вірш «Сапфо». У ньому вона по – своєму тлумачить легенду про самогубство Сапфо. Одним із останніх творів Лесі Українки є незакінчена драма «Сапфо», де йдеться про людей різної вдачі: натури творчої, натхненного митця, геніальної Сапфо та її коханого Фаона, байдужого до високих поривань. Для Лесі Українки Сапфо – вчителька, наставниця, вольова та рішуча жінка. Вірші Сапфо в усі часи вважалися взірцем і мали вплив на видатних людей[ред. код]

Рафаель,зображаючи найвизначніших поетів усіх часів, намалював серед них і Сапфо (фреска "Парнас”, Рим, Ватикан) Французький художник Давід створив картину "Сапфо і Фаон” (Санкт-Петербург, Ермітаж,1809р.) Сила, велич і трагедійний пафос злились у бронзовій постаті Сапфо, яку викарбував скульптор Бурдель (Цюрих, Кунстхауз,1887-1925рр.). Композитор Гуно написав оперу "Сапфо” (1851), композитор Массне – оперу під такою само назвою у1897 році. Як перекладачі до поезії Сапфо зверталися Іван Котляревський, Г.Кочур, А.Содомора, І.Франко. АЛКЕЙ

(кінець VII — початок VI ст. до н. е.)

АЛКЕЙ - творчість письменника

АЛКЕЙ (кінець VII — початок VI ст. до н. е.) — давньогрецький поет-лірик.

Рідне місто Алкея — Мітілена пройшло характерний для тих часів шлях боротьби демосу з аристократією. Боротьба з тиранією на боці аристократії закінчилася для Алкея вигнанням, під час якого він став воїном-найманцем, брав участь у боях у Фракії та Єгипті. Після амністії поет повернувся і навіть замирився і потоваришував із вождем мітіленського демосу, мудрим тираном Піттаком, з яким до того довгий час боровся. До нашого часу дійшло кілька віршів Алкея часів громадянської війни, у яких поет закликав до повстання і боротьби з демосом і Піттаком (т. зв. «Піснізаколоту»). Ще раніше нестриманість і завзятість Алкея виявилися у боротьбі з ненависним тираном Мірсилом, і коли той несподівано помер, бурхливі почуття радості поета вилилися в знаменитих поетичних рядках:

Пити, почнемо пить! І сп'яніймо всі,

Хоч і не хочеш, пий! Бо вже здох Мірсил!

(Пер. Н. Пащенко)

У ряді віршів Алкей намагається дискредитувати Піттака, називаючи його «ворогом міста», «виродком вітчизни». У «Посланні Піттаку» поет дорікає йому за те, що той не повернув його з вигнання і повисилав багатьох корисних місту людей. Проте в цих політичних віршах Алкея не можна знайти такої злісної ненависті до демосу та його вождів, як у Феогніда, у нього скоріше відчувається скорбота людини, яка бачить несправедливість і страждає, не маючи змоги чимось зарадити.

У кількох фрагментах віршів Алкея з'являється образ корабля, що потрапив у бурю. Один із них вражає своєю поетичністю та глибиною змісту і сприймається як алегорія, хоча поет її так і не розкриває. В описі драматичної епопеї корабля-держави, що от-от має загинути від страшних хвиль-потрясінь і що його намагаються врятувати відважні моряки, відчувається пристрасність почуттів поета. Реалістично і дуже стисло відтворює Алкей відчайдушну боротьбу корабля за своє існування:

Не розумію звади поміж вітрів,

Шаліють хвилі, линуть сюди й туди...

А ми в розбурхану негоду

В чорнім судні серед хвиль кружляєм,

Жорстоко гнані нападом бурі злим.

Сягають хвилі аж до підніжжя щогл,

Вітрило наше розірвалось,

Тільки лахміття по вітру має.

Але найвище посеред хвиль лихих

Іще грізніший вал підіймається,

Біду віщує нездоланну,

Перш ніж боги пристань пошлють нам...

(Пер. Г. Кочура)[[Файл:]]

Порівняння корабля з державою виявилося надзвичайно вдалим, особливо в періоди потрясінь. Цей образ перейшов у римську та новітню літературу. Вірш закінчується сумними думками поета про неминучість катастрофи, він висловлює бажання «забути все» і побоювання щодо власної долі.

Найчастіше Алкей постає у своїх творах пристрасним і бунтівливим борцем, котрому не завжди щастить. Зазнавав він поразок і на полі бою. Як і Архілоху, йому довелося рятуватися втечею і кинути свій щит. У зверненні до друга він пише:

Моїм повідай, що Алкей живий!

Та обладунок зник. Вояк аттичний

Повісив, сміючись, мій щит жаданий

У храмі совоокої богині.

(Пер. Н. Пащенко)

Алкей оспівував чоловічу дружбу, насолоду, яку відчуває, підносячи келих з вином. Звертаючись до друга Меланіппа, поет запрошує його пити й не думати про майбутнє, бо «плач не плач — шлях неминучий, попереду тільки смерть». Почуття безнадійності виникло у віршах Алкея після поразки у боротьбі з тиранією, а, можливо, і на початку вигнання, коли майбутнє бачилося позбавленим перспектив.

Одійшовши після повернення на Лесбос від усякої політики, Алкей поринув у традиційні для монодичної лірики теми вина та кохання. Постійний заклик «Питимемо!» стає своєрідним рефреном у багатьох його сколіях. Поет уважає вино найкращим засобом, щоб забути всякі прикрощі й турботи, щоб розвеселитися. Вино є справжнім другом, оскільки може відкрити істину. Бажання пити поет виправдовує навіть будь-яким сезоном року. Вино для нього — це найкращі ліки з ліків.

Значне місце в ліриці Алкея належить темі кохання. В одному чотиривірші він з гумором звертається до Ерота, називаючи цього юного бога «найстрашнішим з усіх безсмертних». Як правило, до почуття кохання Алкей ставиться досить серйозно і цнотливо. Це засвідчує, зокрема, його звернення до своєї уславленої співвітчизниці Сапфо, яку поет, мабуть, ніжно кохав:

Сказати дещо хочу тобі одній,

Але як тільки глянеш на мене ти, —

Уста мої замикає сором,

Перед тобою стою безмовний.

(Тут і далі пер. А. Содомори)

Проте Алкей, очевидно, не виправдовує надто сильні пристрасті, що можуть примусити забути обов'язок чи пролити кров. У вірші, умовно названому «Провина Єлени», він саме в цьому обвинувачує героїню. Її кохання до Паріса спричинило трагічну долю Трої:

Біль гіркий колись переніс, говорять,

Цар Пріам з дітьми через твій, Єлено,

Злочин, як спалив Іліон священний

Зевс-громовержець.

Не з такою в колі богів весілля

Еакід справляв, а з палат Нерея

В дім Кентавра він заманив любов'ю

Дівчину ніжну.

Так колись Пелей на дівочім стані

Пояс розв'язав, і жаданим шлюбом

Поєднались він і дочка найкраща

Бога Нерея.

Рік минув — родився півбог безстрашний,

Син білявий в них, жеребців погонич,

А з вини Єлени в боях фрігійці

Кров'ю стікали.

Ще до Алкея лесбоські поети, використовуючи місцеві народні пісні, ввели в монодичний мелос низку нових поетичних прийомів і розмірів. Алкей продовжив цю традицію і залишив т. зв. «алкеєву строфу» — чотиривірш із складною ритмікою, що пізніше зажив чималої слави.

Алкеєм був також написаний ряд чудових гімнів, присвячених Ероту, Гермесу, Афіні, Гефесту й Аполлону. До нас дійшли невеличкі їхні уривки, гімн до Аполлона докладно відомий з прозового переказу. Навіть у ньому вражає тонке й проникливе відчуття поетом природи.

Пізніші покоління цінували Алкея як одного з найвидатніших ліриків Еллади. Реферати... 1. Українські переклади і видання творів античної літератури. Творчість Анакреонта. Поняття «анакреонтика» Реферати > Література світова > Українські переклади і видання творів античної літератури. Творчість Анакреонта. Поняття «анакреонтика»

У своїх еротичних піснях Анакреонт прославляє всепідкоряючу силу любові і краси, що невід'ємно пов'язані одне з одним. Найчастіше тема любовного захоплення звучить в Анакреонта у формі грайливої оповіді:

Кобилице фракіянко, чом од мене ти втікаєш,

Косо дивлячись на мене, ніби справді неук я?

Почекай, тобі вудила я накину і скерую,

Взявши повід, біг твій бистрий на призначену мету.

Нині ти лише по луках вільно скачеш і пасешся,

Досі, мабуть, не траплявся вершник сміливий тобі.

(Переклад Г.Кочура) [1]

У цьому вірші слово «Кобилиця» — це метафоричний образ жінки-фракіянки; «дикість», тобто незалежність, волелюбність; образ коня - один із поширених образів пластичної краси у греків. Для ліричного героялюбов тут — як гра-змагання, що викликає палке захоплення, жагу до перемоги над достойним суперником, але це й естетична насолода від скульптурної краси уявленої сцени підкорення дикої кобилиці.

Любовна лірика Анакреонта — це не поезія сильного і глибокого кохання, а поезія завжди живого захоплення пластичною красою, що властиве взагалі стародавнім грекам. Як згадувалось раніше, предметом еротичної лірики Анакреонта часто є не тільки жінка, але і красивий юнак. Це викликано, насамперед, чистим, артистичним почуттям, витонченою насолодою скульптора перед чудовою вишуканістю форми.

Анакреонт з повною безтурботністю віддавався розвагам при самоському дворі. Прекрасна природа, вічно ясне небо, розкіш іонійського життя — все це при розмаїтті творчості грецького генія, при міцності і здоров'ї тіла, позбавленого усяких хвороб суворим гімнастичним вихованням, природно схиляло душу до постійного задоволення, до задоволення чудовим світом і створювало із життєвого тягара легку, відрадну ношу.

У Анакреонта присутні зразки стародавніх гімнів богам. Значна частина віршів була присвячена Вакху (Діонісію) — богу виноградарства і виноробства, на честь якого влаштовувались особливі святкування (діонісії) зі змаганнями драматургів, поетів і хорів. Таким чином, служіння Діонісію у греків мало велике значення, бо з ним пов'язувалось не тільки поняття про вино, як у наш час, але й про моральну насолоду, що виникає від надміру розумових творчих сил в людині. У ній переважала не одна чуттєвість, але й перемога над чуттєвістю в силу прекрасних людських прагнень.

Безумовно, Анакреонт - прихильник розваг, вина, любовних вті: одним словом – життєлюбець, але і в розвагах він закликає знати міру (до речі, "міра" - одне з ключових понять еллінської філософії), якщо, наприклад, пити вино, то не надмірно, не перетворюючи всяткування на оргію, іноді він навіть вказує, скільки треба до кратера (в перекладі - "в келих", але важко уявити собі келих обсягом п'ятнадцять ковшів; елліни ж розводили своє вино з водою в кратері, вже з нього наповнювали келихи) залити води, а скільки - вина (в перекладі - "браги"), щоб застілля пройшло весело. Поет описує особливого роду божевілля, яке викликане не сп’янінням, а надмірою палких почуттів:

Принеси води, юначе, і вина подай швиденько,

І вінки духмяні з квітів, щоб з Еротом поборотись.

Ну же, пиймо не як скіфи, що без пісні сидять тихо.

Не люблю я нудьгувати: на бенкеті з вином разом

Давай пісню, серцю милу.

(Переклад В.Маслюка) [2]

Вино не причина, а виявлення веселощів, причина ж прихована в глибині душі, щирої, що відкликається на прохання. Хто не має цієї світлої, чаруючої гармонії щасливої грайливості почуттів, того не розбудиш від тупої сонливості навіть нектаром богів.

Придворний поет царя Гіппарха

Після смерті Полікрата Анакреонт їде в Афіни до двору царя Гіппарха, де був прийнятий з великого пошаною. Тут він деякий час працює придворним поетом, але після вбивства тирана Гиппарха біжить на північ Греції - у Фессалію, де й умирає в глибокій старості. За античною традицією Анакреонт прожив 85 років.

Співвітчизники вшанували пам'ять про свого поета, вибивши його зображення на монеті, що показує фігуру бородатого мудреця, що грає на лірі. І в самому Афінському Акрополі споруджено його статую у вигляді людини, яка співає з келихом вина. Старість не учинила своєї руйнівної сили над Анакреонтом: він до кінця зберіг юнацьку бадьору душі для насолоди і пісень.

Золотоволосий Ерот мене

Знову поцілив пурпурним м'ячем —

Дівчину в барвних сандалях тепер

Каже мені забавляти.

Лиш залишилося кляте дівча, —

З Лесбосу славного родом воно, —

Та й, осміявши мою сивину,

Іншому звабно моргає.

(Переклад А.Содомори) [2]

Для цього вірша характерна весела жартівливість, простота характерів, безтурботна грайливість, молоде захоплення красою і коханням.

Слід зазначити, що тематичний діапазон творчості Анакреонта значно ширший, ніж оспівування вина і кохання. Були в нього поезії зовсім іншої тональності й спрямованості: він розмірковував над сенсом буття, психологічно точно відтворював почуття старої людини, яка боїться смерті.

Сивина вкриває скроні, голова моя сріблиться,

Молоді літа відрадні проминули; зуби слабнуть.

Відліта життя солодке - небагато вже лишилось.

Зупинить ридань не можу, бо мене лякає Тартар,

Бо страшить Аїда темне підземелля; важко в нього

Увійти; коли ж увійдем - повороту нам не буде.

(Переклад Г.Кочура) [1]

Сама думка про наближення смерті спонукала поета сумувати. Ліричний герой утверджує цінності, за якими він сумує, — цінності життя, молодості й краси.

Турбувала його й надмірна жага сучасників до збагачення, до накопичення матеріальних цінностей, грошей, бо " .

Через них братів не стало,

Посварилася рідня,

Через них убивства, війни,

Та жахливіше за все.

Ми, закохані, повсюди

Гинемо самі за них"

(Переклад Н.Пашенко).

Анакреонтики

Невідомо, як довго турбували поета ці невеселі думки, але ім'я митця назавжди залишилось зв’язаним з оспіваними ним ідеалами любові до життя. Творчість і образ "веселого старигана" Анакреонта були до такої міри привабливими, що пізніше утворився навіть окремий різновид лірики - анакреонтична поезія, де в легкій, невибагливій формі уславлені радощі безтурботного життя, кохання, чуттєві насолоди, вино, квіти, весна; грайливий зміст любовних і застольних пісень поєднується з ясністю і простотою форми. До нас дійшов невеликий (59 текстів) збірник цих коротеньких віршованих п'єс, складений в Александрійську і в пізніші епохи. Він доданий до так званої «Палатинської антології» - збірника-хрестоматії творів античних поетів, складеного в X ст. Константином Кефалою й доповненого в XIV ст. Вміщені там вірші викликали незліченну кількість перекладів, створивши з них у XVIII і на початку XIX ст. особливу течію - «анакреонтичної поезії». Анакреонтика — це жанр лірики, в якому панує життєрадісне, світле світосприйняття, перейняте мотивами неземного щастя, насолоди і любові. 2.