Перегляд вихідного коду сторінки Степан Бандера - політичний портрет

ВСТУП

Степан Андрійович Бандера – одна із головних постатей історії України XX століття. Він увійшов у нашу історію як видатний політичний діяч українського національно – визвольного руху, як Голова Революційного Проводу Організації Українських Націоналістів (РП ОУН) і як невмирущий, світлий символ боротьби за Українську Самостійну Соборну Державу (УСДРП). Навколо його імені запеклі суперечки не стихають і досі: одні вважають його поплічником гітлерівців і співучасником нацистських злочинів, інші – патріотом і борцем за незалежність України. Уже майже два десятки років від проголошення незалежності України, а жителів західної її частини  продовжують називати «бандерівцями», вкладаючи в це поняття виразно негативний смисл. У декого пошана до цієї людини сягає того, що вони називають Бандеру «героєм ХХ століття» і найвидатнішою особистістю у всій історії України. 

Під час Другої світової війни німецькі окупанти України його ім’ям, «Бандерабевегунг» , називали визвольну боротьбу українського народу, а московсько - більшовицькі поневолювачі «Бандерівцями» називали всіх учасників визвольної боротьби, які боролися за визволення своїх народів. «Бандерівці» для російсько - більшовицьких поневолювачів і їхніх польських васалів стали уособленням найнебезпечніших і найлютіших їхніх ворогів, так, як колись, у минулому, ними були: гайдамаки, мазепинці, петлюрівці. Ще й досі для всіх комуно - більшовицьких ворогів Української держави українські патріоти, борці за державну незалежність і суверенність України – це ті ж націоналісти - бандерівці.

Український національно – визвольний рух та збройна повстанська боротьба під час війни та в повоєнні роки проти обох поневолювачів України, німецьких і московських, стала можливою лише завдяки незвичайному героїзмові членів ОУН, бійців і командирів УПА та всього українського народу. Проти німецьких окупантів вона тривала три роки, до їх вигнання з України у жовтні 1944 року, а проти московських – у збройній формі, до 1954 року та в підпільно – нелегальній до розвалу СРСР у 1991 році. І вся ця героїчна, довготривала боротьба велася під символічною назвою «бандерівців». 

1. ДИТЯЧІ РОКИ СТЕПАНА БАНДЕРИ (1909 – 1927)

Степан Бандера народився 1 січня 1909 року в селі Старий Угринів Калуського повіту Галичини (нині – Івано-Франківська область), яка разом з іншими західноукраїнськими землями – Буковиною й Закарпаттям – до кінця 1918 року входила до складу Австро-Угорської імперії.

 Його батько, Андрій Михайлович Бандера, 1882 року народження, був греко-католицьким священиком. Він походив із сім’ї міщан  міста Стрия Михайла й Розалії Бандер. Степанова мати, Мирослава Глодзинська, 1890 року народження, походила із сім’ї священика зі Старого Угринова Володимира і Катерини  Глодзинських. 

Степан був другою дитиною в сім’ї після старшої сестри Марти - Марії (1907 р. нар.). Потім у них з’явилися брати Олександр (1911), Василь (1915) і Богдан (1921) та сестри Володимира (1913), Оксана (1917) і Мирослава (померла в 1922 році немовлям).

Перші роки свого життя Степан провів у великій і дружній сім’ї і, як він сам писав, «в атмосфері українського патріотизму і живих національно-культурних, політичних і суспільних інтересів», адже його батько був патріотично настроєним українцем і дітей своїх виховував у цьому ж дусі. Удома в Бандер була велика бібліотека, і до отця Андрія часто приїжджали активні учасники українського національного життя Галичини, родичі та їхні знайомі. Великий вплив на маленького Степана зробили його дядьки: Павло Глодзинський – один із засновників українських економічних об’єднань «Маслоспілка» і «Сільський господар», Ярослав Веселовський – депутат у Віденському парламенті, відомий у той час скульптор Н. Гаврилко та інші.

Будучи з дитинства вихованим у вірі і в українстві, Степан, за словами його сучасників, рано почав готувати себе до боротьби за свободу України. Уранці і ввечері довго і багато молився. Таємно від дорослих катував себе ланцюгом і колов голками, готуючись таким чином до поліцейських тортур. Проте такі «вправи», а також обливання холодною водою і багатогодинне стояння на морозі призвели до ревматизму суглобів, хвороби, яка переслідувала Степана все його життя.

У 1914 році почалася Перша світова війна, в якій галичани взяли активну участь, звичайно, на боці австрійців. Маленький Степан став свідком запеклих бойових дій. Через їхнє село Старий Угринів кілька разів проходив фронт: у 1914 - 1915 роках і двічі в 1917 році. Востаннє важкі бої продовжувалися два тижні, і будинок Бандер був частково зруйнований. Але не тільки жахи війни особливо запам’яталися хлопчикові. Чи не сильніше на нього вплинули революційні настрої в армії царської Росії, які він і його близькі тоді завважили, а також прояви національно-революційних рухів і, як він згодом писав, «величезна різниця між українськими і московськими військовими частинами».

Сильно вплинула на Степана і, щойно розпочата визвольна боротьба українців. Однією з головних подій, що залишили незабутнє враження, стало святкування возз’єднання Західноукраїнської Народної Республіки і Української Народної Республіки в єдину державу і те натхнення, що охопило у зв’язку з ним усі верстви населення.

У 1919 році Степан Бандера вступив до однієї з небагатьох українських класичних гімназій, що була в м. Стриї. Мешкав він у будинку свого діда. У гімназії викладали грецьку і латинську мови, історію, літературу, психологію, логіку, філософію. У 1925 році польська влада поділила її на українські відділи при місцевій польській державній гімназії. У гімназії Степан навчався вісім років і успішно закінчив її в 1927 році.

Атмосфера в гімназії була дуже непростою через політику активної полонізації Західної України, яку проводив польський уряд. Ще в березні 1920 року було офіційно заборонено вживати назву «Західна Україна», замість неї вводилася назва «Малопольська Всхудня». Масово закривалися українські школи, а ті, що залишалися, ставали «утраквістичними»: тобто половину предметів викладалося українською, а половину – польською мовами. За українськими викладачами пильно наглядали, щоб вони не відхилялися від затвердженої програми.

Те ж саме відбувалося і в стрийській гімназії: виховання і навчання проходили за планом і під контролем польської влади, особливо це стало помітно після 1925 року. Польські викладачі прагнули упровадити в гімназійне середовище «польський дух», і ці наміри викликали опір із боку гімназистів. Щоправда, деякі вчителі використовували всі можливості, щоб вкласти в обов’язкову систему український патріотичний смисл.

Основне національно-патріотичне виховання молодь здобувала у шкільних організаціях. До легальних організацій (не тільки у Стриї, але і по всій Галичині) належали «Пласт» (скаутизм) і спортивне товариство «Сокіл». Крім того, існували таємні гуртки підпільної організації школярів, яка була ідейно пов’язана з Українською військовою організацією (УВО).

Ці організації покликані були виховувати молодих людей у національно-революційному дусі, впливати в цьому напрямі на всю молодь і привертати старшокласників до надання допомоги революційному підпіллю (наприклад, зборів на утримання українського таємного університету, розповсюдження підпільних і заборонених польським урядом українських закордонних видань тощо). Хоча зазвичай членами цих груп ставали учні сьомого і восьмого класів, Степан Бандера брав у них активну участь ще бувши у п’ятому класі. Відомо, що в 1922 році, тринадцяти років, Бандера гімназистом -третьокласником вступив до підпільної націоналістичної організації школярів і став членом «Пласту». У Стриї він входив до керівництва П’ятого куреня пласту імені князя Ярослава Осмомисла. У 1926 році, маючи 17 літ, стає членом нелегальної націоналістичної організації «Вищі класи українських гімназій». 

Практично впродовж усіх шкільних років і пізніше у Степана відбувається формування політичної свідомості та прагнення до боротьби за незалежність України.

2. ЮНІСТЬ ТА СТУДЕНТСЬКІ РОКИ (1927-1934)

Успішно склавши в середині 1927 року випускні іспити, Степан Бандера збирався вступати до Української господарської академії, що розташовувалася в Подебрадах у Чехії. Проте польська влада відмовила видати йому закордонний паспорт. Тому хлопець був змушений залишитися на рік у батьків, господарюючи й виконуючи культурно-просвітницьку роботу в рідному селі. Він успішно працював у читальні «Просвіти», вів любительський театральний гурток і хор, організував спортивне товариство «Луг», а також вів роботу по лінії підпільної УВО в навколишніх селах.

У вересні 1928 року Степан переїхав до Львова для навчання на агрономічному відділенні Вищої політехнічної школи (Політехніки). Тут він учився до 1934 року. Два перші роки навчання проходили у Львові, а наступні два більшість предметів, семінарських і лабораторних занять проводилася в Дублянах, біля Львова, де знаходилася агрономічна філія Політехніки. Після закінчення повного курсу навчання слухачі отримували диплом інженера - агронома, але вчився Степан Бандера не дуже успішно, брав декілька академічних відпусток, не закінчив курс і не отримав диплом, адже усі шість років навчання в Політехніці його життя було повне подій та ділилося в цей період на дві геть різні сфери: перша, офіційна, – навчання в Політехніці; друга, таємна, – підпільна робота в ОУН, яку він почав рядовим членом.

З осені 1928 року до середини 1930-го Степан мешкав у Львові, потім два роки в Дублянах і знову у Львові в 1932-1934 роках. Під час канікул він жив на селі у батька, де також виконував як легальну, так і нелегальну національно-політичну роботу.

Цим селом була Воля-Задеревацька, де була побудована школа завдяки енергії та наполегливості Степана Бандери.

У студентські роки Степан продовжив брати активну участь в організованому українському національному русі. Він був членом українського товариства студентів політехнічної школи «Основа» і членом гуртка студентів-селян. Якийсь час працював у бюро товариства «Сільський господар», яке розповсюджувало прогресивну агрокультуру на західноукраїнських землях. Від товариства «Просвіта» у вихідні дні та свята він їздив у навколишні села Львівщини з лекціями. Продовжував Степан і активно займатися спортом, спочатку в «Пласті», потім в Українському студентському спортивному клубі (УССК) і якийсь час у товариствах «Сокіл-батько» і «Луг» у Львові. Особливо помітними були його успіхи в легкій атлетиці, плаванні, в лижному спорті і баскетболі. Також Степан багато подорожував.

Отже, більшу частину своєї енергії і часу Бандера в студентські роки віддавав революційній, національно-визвольній діяльності. Іноді, як уже наголошувалося, вона заважала навчанню.

3. ДІЯЛЬНІСТЬ У ЛАВАХ ОУН

Дорослішаючи в атмосфері українського патріотизму і боротьби за державну незалежність України, Степан Бандера вже в гімназичний період шукав і знаходив контакт з українським підпільним національно-визвольним рухом, який очолювала й організовувала на західноукраїнських землях УВО. Ще навчаючись у вищих гімназичних класах, Степан виконував деякі завдання УВО – поширював підпільні видання, працював зв’язковим. Формально членом УВО Бандера став у 1928 році, отримавши призначення в розвідувальному, а потім у пропагандистському відділах. Коли на початку 1929 року була створена ОУН – Організація українських націоналістів, він був одним із перших західноукраїнців, що стали її членом. Проте для того, щоб стати членом ОУН, Степану довелося приписати собі рік, тому що в організацію приймали тільки після досягнення двадцяти одного року. Але, попри свою молодість, Бандера дуже швидко посів становище лідера, ставши однією з впливових фігур серед працівників на місцях.

У його політично – революційній діяльності можна хронологічно виділити такі періоди:

1.	Революційна діяльність проти польських окупантів у 1926-1934 роках.

2.	Організація революційно – повстанської боротьби проти московсько – більшовицьких окупантів з вересня 1939 до вересня 1941 року (проголошення Акту відновлення Української держави 30 червня 1941 року).

3.	Судові процеси та перебування у польських та німецьких тюрмах і концтаборах.

Польські наміри щодо земель, населених західними українцями, ґрунтувалися на історичних аргументах. Наприкінці XVIII століття ці території входили до складу Речі Посполитої, і поляки вважали, що їм слід бути частиною польської держави, що відродилася в 1919 році. Наявність тут значного і до того ж кількісно більшого польського населення підкріплювало ці претензії. Що ж до населення східних окраїн польський уряд виношував ідею полонізації. Віра в успіх цієї ідеї ґрунтувалася на двох припущеннях: по-перше, тому, що привабливість польської культури нібито настільки висока, що інші народи з готовністю приймуть її як свою; по-друге, національні рухи меншин здавалися, до певного моменту, дуже слабкими, щоб протистояти польському тиску. Як з’ясувалося, поляки прорахувалися в обох випадках. І чималу роль у провалі польських задумів зіграв Степан Андрійович Бандера.

У 1930-ті роки ОУН вела свою війну з польським режимом, здійснюючи нальоти на урядові установи і поштові контори, здобуваючи таким чином кошти на свою діяльність; продовжувалася практика знищення державного майна і політичних убивств. Однією з головних цілей ОУН було прагнення переконати українців у можливості чинити опір і підтримувати українське суспільство в стані «постійного революційного бродіння».

Відразу після свого вступу до ОУН у 1929 році Бандера взяв участь у роботі I конференції ОУН Стрийського округу. Першим дорученням Степана у новоствореній організації стало розповсюдження підпільної націоналістичної літератури. Головним полем його діяльності були рідні місця – Калуський повіт, а також львівське студентство. Одночасно він виконував різні функції у відділі пропаганди, а в 1930 році почав вести відділ підпільних видань, потім техніко-видавничий відділ, з початку 1931 року ще й відділ доставки підпільних видань з-за кордону. Ці доручення виявили видатні організаторські здібності Степана Бандери. Були налагоджені нелегальна доставка через кордон і таємне розповсюдження серед населення журналів «Сурма», «Пробудження нації», «Український націоналіст», безпосередньо в Польщі друкувалися «Бюлетень крайової екзекутиви ОУН на ЗУЗ» і журнал «Юнак».

Радянські видання стверджували, що ОУН із моменту свого створення була під «дахом» абверу (німецької розвідки), а то й особисто Гітлера, нібито саме тому польський уряд боявся застосовувати якісь репресії проти членів ОУН. Напевно, тільки в майбутньому історики зможуть обґрунтувати або спростувати першу половину цього твердження, адже досі ще не побачили світ багато справжніх документів, що стосуються цього питання. До того ж слід додати, що Гітлер прийшов до влади лише через чотири роки після створення ОУН. Що стосується польських репресій проти ОУН, то про це існує безліч різних матеріалів. Збереглися в архівах судові справи, газети, в яких опубліковані журналістські звіти «із залу суду». Щоб не вдаватися до подробиць, можна згадати хоч би те, що перший провідник крайової екзекутиви Богдан Портних був арештований уже через декілька місяців після того, як зайняв свій пост.

Наступним провідником став сотник Юліан Головинський, якого Є. Коновалець, лідер українських націоналістів, послав до Західної України, щоб завершити непростий процес об’єднання ОУН та УВО. Але і він після декількох місяців перебування на посту провідника був арештований і 30 жовтня 1930 року застрелений «при спробі до втечі». Після нього крайовим провідником ОУН на українських землях, окупованих Польщею, став Степан Охримович. Незабаром він, як і його попередники, був арештований. У в’язниці його піддали жорстоким катуванням, від яких він помер 10 квітня 1931 року в рідній домівці через декілька днів після звільнення. Тільки четвертому провідникові, Івану Габрусевичу, вдалося уникнути арешту завдяки тому, що він виїхав за кордон і залишився там для роботи. П’ятому провідникові, Богдану Кордюку, також удалося вижити: він був звільнений із посади після невдалої акції в Городку Яґайлонському. Шостим провідником упродовж чотирьох років був Степан Бандера; його заарештували 14 червня 1934 року. Таким чином, він протримався на цій посаді довше за всіх.

Степан Бандера справді підняв пропагандистську справу ОУН на високий рівень. Основою агітаційної діяльності ОУН він вважав розповсюдження її ідей не тільки серед української інтелігенції, студентської молоді, але і серед найширших мас українського народу. Паралельно Бандера забезпечував зв’язок між керівництвом, що знаходилося за кордоном, і членами ОУН на місцях. Зв’язок із закордоном він підтримував з 1931 року, неодноразово виїжджаючи з країни різними конспіративними шляхами.

Саме з цієї миті його кар’єра починає стрімко рухатися вгору.

У той час ОУН встановила тісні контакти з Німеччиною, її штаб-квартира розмістилася в Берліні, на Гауптштрассе, 11, під вивіскою «Союз українських старшин у Німеччині». Сам Бандера пройшов навчання в Данціґу, в розвідшколі. Там він проявив показне завзяття в навчанні, після чого розвернув активну терористичну діяльність і віддав наказ підопічним підірвати українську друкарню Яськова, редакцію львівської газети «Сила», зробити замах на письменника А. Крушельницького.

Через рік Степан Бандера став заступником крайового провідника ОУН в Західній Україні і заступником крайового коменданта бойової організації. У січні 1933 року Провід українських націоналістів на чолі з Є. Коновальцем призначив його виконувати обов’язки крайового провідника ОУН у Західній Україні і крайового коменданта бойового відділу ОУН – УВО.

З перших же днів керівництва Бандера проявив себе як жорсткий, а іноді навіть жорстокий лідер. Наприклад, за його вказівкою були знищені сільський коваль Михайло Білецький, професор філології Львівської української гімназії Іван Бабій, студент університету Яків Бачинський і багато інших мирних людей.

Для поліпшення роботи всіх ділянок революційної організації на західноукраїнських землях Степан Бандера зробив спробу структурно перебудувати ОУН. На конференції, проведеній головою Проводу Є. Коновальцем за участю не тільки закордонних членів Проводу, але й представників із Краю, що проходила в липні 1933 року в Празі, Бандера запропонував перепідпорядкувати кадри УВО Проводу ОУН, надавши їм характеру бойової референтури. Його пропозицію було прийнято. Структурні зміни особливо відбилися на бойових акціях, що здійснювалися під керівництвом Бандери. Попри те, що їх проводили люди переважно не знайомі або, в кращому разі, мало знайомі з військовою справою, акції практично завжди були вдалими. Конференція також формально затвердила Степана Бандеру на посту крайового провідника і ввела його до складу Проводу українських націоналістів.

За час діяльності Степана Бандери на посту провідника крайової екзекутиви (КЕ) ЗУЗ відбулися зміни і в тактиці озброєних виступів. До цього переважна більшість подібних акцій мала характер експропріації. Під керівництвом сотника Головинського діяла особлива «Летюча бригада», головним завданням якої були антипольські бойові акції, переважно «екси». 

Степан Бандера приділяв багато уваги абсолютно різним сторонам підпільної діяльності. Він був організатором великої кількості глибоко законспірованих озброєних груп, закликав робити натиск на політичні бойові виступи і підготовку народних мас для ширшої озброєної боротьби.

Одним із нововведень Бандери була і реорганізація кадрово - організаційної роботи з метою розширити соціальну базу ОУН. Було взято курс на масовість націоналістичного руху. Організаційна робота і кадрове виховання проводилися на всій території західноукраїнських земель, що входили до складу Польщі, причому не тільки серед колишніх військових і студентської молоді, але й у великих містах серед робітників і серед селян. Почалися масові акції, які мали на меті збудити національну і політичну активність народу.

Панахиди, маніфестації під час споруди символічних могил борцям за свободу України, надання почестей полеглим героям громадянської війни в дні національних свят і т. д., антимонопольна і шкільна акції інтенсифікували національно-визвольну боротьбу в Західній Україні. Ініціатором цих акцій був новопризначений крайовий провідник Степан Бандера.

У 1933 році була проведена шкільна акція, яку Бандера починав готувати ще будучи референтом крайової екзекутиви ОУН. Акція пройшла по всій Західній Україні, в один день, під гаслом «Вимагаємо українських шкіл! Геть польських учителів!» і полягала в тому, що учні викидали з шкільних приміщень польські державні герби, рвали й топтали польські прапори, відмовлялися відповідати вчителям польською мовою, вимагали від учителів-поляків, щоб вони забиралися до Польщі. Одночасно розповсюджувалася велика кількість, заздалегідь віддрукованих листівок, і брошур. За даними так званого «архіву Сеника», було виготовлено шість тисяч брошур і 92 тисячі листівок. Польські газети визнавали, що в шкільній акції взяли участь десятки тисяч дітей.

Багато батьків підтримали своїх дітей, а деякі брали і безпосередню активну участь в акції. Хай там як, шкільна акція підтвердила організаційні здібності Степана Бандери, а діти, підростаючи, поповнювали ряди ОУН, а пізніше й УПА (Української повстанської армії).

Окрім цих, безумовно, яскравих моментів революційно-визвольної діяльності на західноукраїнських землях під час керівництва Бандери, слід відзначити також практично повну перебудову процесу підготовки і навчання кадрів, що він провів її. Було організовано систематичне навчання у трьох напрямах: ідеолого-політичному, військово-бойовому і підпільної практики (конспірація, розвідка, зв’язок). У майбутньому такі знання весь час удосконалювалися, досягнувши надзвичайно високого рівня, про що свідчили дії УПА під час Другої світової війни і після неї.

У 1932—1933 роках у радянській Україні лютував штучно організований владою жорстокий голод, унаслідок якого загинули понад сім мільйонів людей, за іншими даними – близько десяти мільйонів. Як відомо, доходило навіть до випадків канібалізму. У той самий час радянська влада категорично заперечувала голод в Україні і відмовлялася від гуманітарної допомоги світової громадськості. У відповідь на голодомор по всій Західній Україні прокотилися масові акції протесту на підтримку голодуючих українців. З метою припинити ці процеси з відома польського уряду до Львова під виглядом дипломата прибув секретний агент ОДПУ, спеціальний представник Сталіна Олексій Майлов.

У відповідь крайові кадри ОУН, очолювані Степаном Бандерою, швидко розвернули широкий фронт проти московсько - більшовицької агентури в Комуністичній партії Західної України (КПЗУ) – і почали завдавати їй ударів, паралізуючи її вплив і очищаючи від неї українські території. Одночасно Провід ОУН за кордоном, перш за все Євген Коновалець, спрямував усі свої сили на побудову і поглиблення організаційної мережі на східноукраїнських землях, а також на розширення зв’язкових пунктів. За твердженням одного з найближчих соратників Коновальця, «зв’язкові пункти УВО, а пізніше ОУН охоплювали майже всі кордони Радянського Союзу. І хоча ці кордони були, як заявлялося, «на замку», вони не були неприступними для зв’язків, які підтримував полковник Є. Коновалець. Від Гельсінкі до Шанхаю тяглися зв’язкові пункти через Прибалтику, Білорусію, Полісся, Збруч, Дністер, Варну, Стамбул, Тегеран, Кабул і часом Китай. Скрізь були свої люди…»

Безпосередньою відповіддю на радянський терор стало рішення про замах на радянського консула у Львові, прийняте 3 червня 1933 року на конференції Проводу українських націоналістів спільно з членами крайового Проводу ОУН у Західній Україні.

Акція була, старанно і продумано організована. Керував нею особисто Степан Бандера. Спочатку дівчата з розвідувального відділу уважно оглянули консульство ззовні, а один із рядових членів ОУН, Роман Сеньків, пішов на прийом у консульство під виглядом того, що він бажає виїхати до Радянського Союзу. Так було отримано опис внутрішнього приміщення і зовнішності консула. Бойовий референт ОУН Роман Шухевич накреслив план посольства і розробив план замаху. Було оголошено заклик до охочих. З тих, хто відгукнувся, вибрали селянського хлопця Миколу Лемика, вісімнадцятирічного учня львівської академічної гімназії. Спеціально для Лемика зібрали гроші, щоб він міг пристойно одягнутися, йдучи у консульство. В одному зі львівських парків із Миколою зустрілися Бандера і Шухевич. Він не знав ні їхніх справжніх прізвищ, ні звань, але розумів, що перед ним керівники ОУН. Вони дали йому інструкції, як діяти. Лемик мав прийти на прийом у консульство, застрелити консула, а потім здатися польській поліції для того, щоб було влаштовано суд, на якому він мав оголосити, що вчинив цей акт за наказом ОУН на знак протесту проти масового голодомору в Україні. Зрозуміло, що Лемика чекав смертний вирок.

 Як уже наголошувалося, бойові дії українських націоналістів були переважно спрямовані проти польських державних органів, національно-політичного гніту українців і поліційного терору польської влади. Це було спричинено тим, що польський уряд продовжував наполегливо проводити політику спольщення («пацифікації») українців.

Безпосередньою відповіддю на дії польського уряду стала детальна розробка замаху на міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Перацького, людину, що безпосередньо реалізовувала польську окупаційну політику в Західній Україні, погромника українського національного життя, ліквідатора українських шкіл, культурно-освітніх організацій, господарських, кооперативних, спортивних товариств і гуртків, натхненника колонізації українських земель поляками, організатора поліційних знущань і катувань українських політичних в’язнів, судових процесів і шибениць для українських революціонерів. Він же керував подібними операціями на Поліссі й Волині в 1932 році, був автором плану «знищення Русі».

Ухвала про вбивство Перацького була прийнята на спеціальній конференції ОУН ще в квітні 1933 року в Берліні, в якій брали участь від Проводу українських націоналістів Андрій Мельник та інші, а від КЕ ОУН – тоді ще виконувач обов’язків крайового провідника Степан Бандера.

Багато в чому рішення про усунення Перацького було ухвалено і під тиском нацистських кіл. З приходом до влади в Німеччині Гітлера в січні 1934 року берлінська штаб-квартира ОУН на правах особливого відділу була зарахована до штабу гестапо. У передмісті Берліна Вільгельмсдорфе на кошти німецької розвідки були також побудовані казарми, де готували офіцерів і бойовиків ОУН. Що стосується Перацького, то приблизно в цей же час він виступив із різким засудженням планів Німеччини захопити Данціґ, який, за умовами Версальського миру, був оголошений «вільним містом» під управлінням Ліги Націй. Вказівку Ріхарду Ярому, агентові німецької розвідки, що курирував ОУН, усунути Перацького дав особисто Гітлер.

14 червня, за два дні до вбивства, польська поліція заарештувала Бандеру разом з його товаришем, інженером Богданом Підгайним, другим (після Шухевича) бойовим референтом КЕ ОУН, коли вони намагалися перетнути чесько-польський кордон. Було арештовано ще декількох членів організації, причетних до вбивства міністра, зокрема Лебедя і його наречену, майбутню дружину, Дарію Гнатківську. Степана Бандеру утримували в одиночній камері, закутим у кайдани. Але і в цих умовах він шукав можливості зв’язатися з друзями, підтримати їх, пробував з’ясувати причини провалу. На час їди йому розковували руки, і він устигав за цей час писати на дні тарілки записки друзям.

18 листопада 1935 року в будівлі окружного суду на вулиці Медовій у Варшаві почався суд. Попередній обвинувальний акт складався зі ста двох машинописних сторінок.

13 січня 1936 року був оголошений вирок: Бандера, Лебедь, Карпинець засуджені до страти, Климишин і Підгайний – до довічного ув’язнення, Гнатківська – до п’ятнадцяти років в’язниці, Малюца, Мигаль, Качмарський – до дванадцяти років, та ін. Процес викликав усесвітній резонанс, польський уряд не наважився виконати вирок і почав переговори з легальними українськими політичними партіями про так звану «нормалізацію» українсько-польських відносин. Бандері, Лебедю й Карпинцю страта була замінена довічним ув’язненням.

25 травня 1936 року відбувся судовий процес у Львові, у справі декількох терористичних актів, здійснених ОУН. На лаві підсудних було вже двадцять сім обвинувачених, із них половина тих, хто вже був засуджений на варшавському процесі на чолі зі Степаном Бандерою. Підсудних захищали дванадцять кращих галицьких адвокатів, але, вирок все одно був суворим: Степан Бандера і Роман Мигаль – довічне тюремне ув’язнення (а за сукупністю обох процесів – сім довічних ув’язнень), п’ять підсудних отримали по п’ятнадцять років тюремного ув’язнення, двох звільнили за недоведеністю звинувачення, решта чотирнадцять дістали різні строки в сумі шістдесят п’ять років ув’язнення. Бандеру тримали в різних в’язницях, перевозячи коли-неколи з однієї до іншої, щоб перешкодити можливим спробам його звільнити. А спроби такі були, але жодна з них успіхом не увінчалася. Німецько-польська війна у вересні 1939 року застала Бандеру в Бересті над Бугом. З першого дня війни місто було бомблене німецькою авіацією. 13 вересня, коли положення польських військ на тій території стало критичне через масивні операції противника, в'язнична адміністрація і сторожа поспішно евакуювалися і Степан Бандера, разом з іншими в'язнями, в тому числі й українськими націоналістами, вирвався на волю. 

У лютому 1940 р. створено Революційний Провід ОУН, очолений Степаном Бандерою. Рік пізніше Революційний Провід скликав II Великий Збір ОУН, на якому одноголосне вибрано головою Проводу Степана Бандеру. Під його проводом ОУН проводить організаційну роботу на українських землях, створює три похідні групи для випередження німців і оголошує про встановлення української влади на нових територіях, організує підпілля, веде визвольну боротьбу. Були також призначені керівні центральні органи для функціонування в Києві і Львові. Перед початком Великої Вітчизняної війни Бандера створив Український національний комітет, який консолідував усі українські сили, що боролися за державність. Нарешті був створений Легіон українських націоналістів (Дружини українських націоналістів – ДУН) при німецькому війську, який за сприятливих умов мав стати ядром українських збройних сил. Пізніше він спільно з організаційними кадрами ОУН фактично став ядром Української повстанської армії. На цьому етапі своєї діяльності Бандера зосереджується переважно на двох моментах, причому обидва вони беруть початок ще з часу його роботи на посаді крайового провідника. Він бореться за створення єдиного Проводу ОУН, що виявилося в істотній перебудові структури самої організації. 

Проти політики гітлерівців - необов’язковими обіцянками добиватися співпраці України для боротьби з більшовиками, а виконання обіцянок відкладати до закінчення війни Бандера висунув систему фактичних дій – власною конкретною політикою і боротьбою змусити Німеччину остаточно прийняти принцип суверенності або передчасно розкрити свої імперіалістичні цілі і втратити симпатії й підтримку України й інших народів, які чекали від війни звільнення.

З початком німецько-радянської війни для ОУН була характерна стратегія – ставити німців перед фактом. Це виявлялося у спробах створити органи місцевої адміністрації в окупованих районах України. 

30 червня 1941 року, відразу ж після відходу більшовиків, виконуючи рішення Проводу ОУН, батальйон «Нахтігаль» увійшов до Львова з метою організації Національних зборів, які тут же в будівлі, де розташовувалося відділення «Просвіти», проголосило «Акт відновлення Української Державності». Голова Національних зборів Ярослав Стецько був уповноважений створити Тимчасовий уряд для організації українських владних структур. ОУН не тільки обійшла німців, але і намагалася переконати перелякане українське населення, що діє зі схвалення Берліна.

Німцям «самостійна Україна» була не потрібна. Гітлер доручив Гіммлеру терміново ліквідувати «бандерівську диверсію». До Львова негайно прибула команда СД і спецгрупа гестапо для «ліквідації змови українських самостійників». Прем’єру Стецькові було поставлено ультиматум: визнати недійсним «Акт відновлення Української Державності». Після рішучої відмови Стецько і ще декілька членів уряду були арештовані. Провідник ОУН Бандера був схоплений у Кракові. Українська Самостійна Соборна Держава, проіснувавши всього два дні, була знищена, проте боротьба на цьому не припинилася.

Степан Бандера півтора року просидів у Берліні в поліцейській в’язниці, ще півтора року – в концтаборі Заксенгаузен. Потрапивши в концтабір, Бандера опинився поза процесом створення в окупованій гітлерівцями Україні УПА, офіційною датою утворення якої вже після Другої світової війни, націоналісти визначили 14 жовтня 1942 року. Тієї самої УПА, яка не тільки вступала в запеклі бої з передовими загонами Червоної Армії, не тільки успішно протидіяла багатотисячним силам створених НКВС і ВКП(б) загонів червоних партизан, але і – це історичний факт – багато разів проводила бойові операції проти гітлерівців і польських націоналістів.

Німці намагалися увійти в контакт із найбоєздатнішою силою – УПА. Заради цього вони врешті зважилися на те, щоб випустити людину, яка для українців, настроєних антирадянськи, була символом, – Степана Бандеру. 25 вересня 1944 року його й інших в’язнів-українців випускають із Заксенгаузена. Німецьку пропозицію, об’єднатись проти Москви, Степан Бандера рішуче відкинув і на співпрацю не пішов.

В лютому 1945 року, на конференції ОУН на українських землях був обраний новий склад Бюро Проводу (Бандера, Шухевич, Стецько). Таким чином Степан Бандера знову став керівником ОУН, а Роман Шухевич виявився його заступником і головою Проводу в Україні. Тоді ж було вирішено, що у зв’язку з московсько - більшовицькою окупацією України і несприятливим міжнародним становищем провідник ОУН повинен постійно перебувати за кордоном.

Бандера, ім’ям якого було названо національно-визвольний рух проти окупації України, був небезпечний для Москви. Потужна ідеологічна і каральна машина була пущена в хід. У лютому 1946 року, виступаючи від імені УРСР на сесії Генеральної Асамблеї ООН у Лондоні, поет Микола Бажан зажадав від західних держав видачі багатьох українських політиків у вигнанні і, передусім, Степана Бандери.

У післявоєнні роки Степан Бандера зрозумів, що вести боротьбу проти такої могутньої імперії, як СРСР, силами самих українських націоналістів було б нерозсудливо, і в 1946 році за його ініціативою створюється Антибільшовицький блок народів (АБН), який очолив один із найближчих однодумців Бандери, – Ярослав Стецько.

28—31 серпня 1948 року в Міттенвальді відбулася Надзвичайна конференція ЗЧ ОУН, на якій колишні однодумці, а тепер політичні суперники прийшли до єдиної думки тільки в одному: не погодитися з бажанням Степана Бандери повернутися для підпільної роботи в Україну. У джерелах бандерівського напряму є твердження, що на цій конференції були зачитані листи Головного командира УПА (всі одностайно визнали, що це його почерк), у яких Степан Бандера називався провідником всієї ОУН, але самі ці листи чомусь не цитувалися.

Утомившись відбиватися від нападок опозиціонерів, що звинувачували його в диктаторських замашках, а керовану ним ОУН у неокомунізмі, Степан Бандера вирішив подати у відставку і поїхати в Україну. Проте відставка прийнята не була. Конференції ОУН у 1953 і 1955 роках за участю делегатів з України знов обрали Бандеру на голову керівництва.

В останній період свого життя Степану Бандері доводилося часто переховуватися, жити на нелегальному становищі. Багато казали про те, що він тісно співпрацював із британськими спецслужбами за принципом «ворог мого ворога – мій друг» і навіть нібито готував шпигунів для засилання в СРСР, і підшукував відповідних людей з-поміж колишніх в’язнів концтаборів. Своїх вихованців перед кожним вильотом Бандера напучував особисто. Проте практично всі агенти Бандери провалилися. Але попри це йому вдалося серйозно зміцнити свою владу в ОУН і розгорнути масовий терор проти тих, кого він вважав ворогами України.

15 жовтня 1959 р. Степан Бандера помер від отруєння. 17 листопада 1961 р., німецькі судові органи проголосили, що вбивцею Степана Бандери є Богдан Сташинський, який отруїв його за наказом Шелєпіна і Хрущова.

ВИСНОВОК

Отже,  Степан Бандера став в нашій історії символом боротьби за вільну Україну. Він був керівником і героєм для значної частини населення Західної України і продовжує ним залишатися. Залишається він таким і для частини тих утікачів зі східних і центральних областей України, які після війни опинилися в еміграції. Але, разом з тим, правда полягає і в тому, що для багатьох людей у тій самій Україні, за звільнення якої боровся Степан Бандера, його ім’я є символом найбільш оскаженілої й непримиренної антирадянщини.

 Чи є Бандера зрадником і поплічником нацистів? Зрадником українського народу він однозначно не був, тому що все своє життя боровся за його щастя. Інша річ, що він розумів його по-своєму, так, як це було заведено в тих краях, де він народився і виріс. Він ніколи не був громадянином Радянського Союзу, тому ніяк не міг зрадити той «радянсько-український» народ, до якого його зараховувала радянська пропаганда. Вихований змалку в атмосфері українського патріотизму, сприйнявши в юнацькі роки ідеологію українського націоналізму, він залишився вірний своїм переконанням до самої смерті.

Але ким же все-таки був Степан Андрійович Бандера?

По-перше, він був людиною. Людиною зі своїми слабкостями й вадами, але, разом з тим, людиною видатною, завдяки своїй фанатичній вірі, за яку віддав своє життя, завдяки своїй мужності й силі волі, організаційним здібностям, енергії та іншим якостям, принесеним на вівтар незалежної України. Він став людиною, навколо якої створювалися міфи, – ознака постатей героїчних.

Він був особою, що зробила свій вагомий внесок в історію своєї країни, своєї землі. Можна як завгодно ставитись до нього, але знати правду про нього потрібно. Без знання цієї історичної правди, неможливо уявити собі повноцінне сучасне життя.

ПЕРЕЛІК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

І. Монографії, підручники, посібники

1.	Р. В. Частій. Степан Бандера. – Х., 2008.

2.	Дужий П. За яку Україну боровся Степан Бандера?- К.-Львів, 1994.

3.	Роман Малащук. З книги мого життя. Том I. - Торонто, 1987.

4.	Євген Коновалець та його доба. - Мюнхен , 1974. – [с.1019]

ІІІ. Журнальні та газетні статті

1.	Коваль М. ОУН і УПА у Другій світовій війні (документи, матеріали).//Український Історичний Журнал.- 1994.- [№2].