Перегляд вихідного коду сторінки Реферат на тему: "Сад божественних пісень» як ліричний щоденник митця. Основні мотиви поезій, їх філософський характер."

'''I РОЗДІЛ''' 
<br />
''"Сад божественних пісень" як ліричний щоденник митця.''
<br /><br />

Ідейна спадщина Григорія Сковороди належить до визначних надбань вітчизняної прогресивної культури XVIII ст. Ім’я Сковороди посідає поважне місце в ряду тих видатних діячів минулого, які збагатили філософську думку та художню літературу нашої країни. Він виступив як виразник ідей гуманізму та селянського просвітительства, різко засуджуючи хижацькі інтереси панівних класів феодально-кріпосницького ладу: їх злочинність і аморальність, жорстокість і зажерливість, паразитизм і пихатість. Водночас його вчення є виразом протесту проти ранніх буржуазних відносин, споживацьких приватних інтересів та влади матеріальних речей над людиною.
<br />
Літературний та філософський доробок Сковороди і його незвичайна біографія викликали інтерес до себе ще за життя автора. Проте в дореволюційні часи в особі Сковороди приваблювала головним чином незвична постать мандрівного філософа, а не його творчість. <br />
Літературні твори Сковороди, передусім його кращі вірші та пісні, привернули увагу письменників та критиків раніше, ніж філософські твори. Окремі з них одержували своєрідну художню інтерпретацію кобзарів, лірників та різних анонімних наслідувачів кінця XVIII — початку XIX ст. До цієї традиції примикає навіть напівпародійна обробка пісні «Всякому городу нрав і права» І. Котляревським. Про Сковороду як про письменника збереглися висловлювання Т. Шевченка, І. Срезневського, О. Потебні, П. Житецького, М. Костомарова, Г. Данилевського, М. Петрова та ін. Але показово, що «Басни Харьковскія» майже не викликали відгуків критики і мало вплинули на розвиток української прози 30 — 40-х років XIX ст. З домарксистських дослідників та письменників тільки один І. Франко належно оцінив і визначив місце в українській літературі художньої спадщини Сковороди. Окремі його оцінки зберігають значення і сьогодні. <br />
Хоча про Сковороду як філософа вже писали і перший його біограф М. Ковалинський, і коментатори І. Снєгірьов, І. Срезневський, А. Хиждеу, М. Сумцов та ін., спеціальні дослідження філософських поглядів Сковороди з’являються тільки наприкінці XIX ст. у зв’язку з відзначенням сторіччя від дня його смерті, коли вперше стала доступною ширшому колу основна спадщина філософа завдяки публікації його творів Д. І. Багалієм. У цей час на творчість Сковороди звертає увагу і буржуазно-дворянська історіографія. З’являються праці О. Єфіменко, Ф. Зеленогорського, Ф. Кудринського, М. Петрова, В. Леонтовського, М. Гусєва, В. Ерна та ін. Однак праці дворянсько-буржуазної історіографії спотворювали ідейний зміст спадщини українського просвітителя.<br />
Націоналістичні фальсифікатори Д. Чижевський, І. Мірчук, В. Зеньковський, відриваючи вчення Сковороди від традицій народного вільнодумства та від філософської думки інших народів, у своїх писаннях прагнуть зобразити мислителя одиноким представником філософської думки України. Вони вихолощують соціальний зміст його творів, які були відповіддю на потреби епохи, затушковують їх зв’язок з поглядами трудового селянства, намагаючись прив’язати їх до християнської моралі та аскетизму. Так, для Чижевського в плані впливів на Сковороду мають головне значення ''«отці церкви»'' та німецькі містики, а аскетизм та містицизм постають як домінуючі ознаки його філософії. У відповідності з цим націоналістичні дослідники всіляко применшують значення критики Сковородою святого письма та антиклерикалізм мислителя. Більше того, у націоналістичних публікаціях робляться спроби довести, що у Сковороди, мовляв, скристалізовані «всі риси українського народу». Власну націоналістичну спрямованість вони намагаються приписати мислителю, якому чужа національна обмеженість і який був поборником дружби народів. Умови для всебічного вивчення світогляду Сковороди на засадах наукової методології створюються тільки в пожовтневий період. У 20 — 30-і роки вивченням теоретичного змісту творів Сковороди займалися Гн. Хоткевич, М. Гордієвський, А. Ковалівський, П. Пелех, В. Петров, М. Ладиженський, І. Очинський, Б. Скитський, П. Демчук та інші історики філософії. Щоправда, в їхніх працях немає одностайності в оцінці поглядів українського мислителя; поряд з тонкими спостереженнями і правильними висновками у них є низка неглибоких, непереконливих, а часто й помилкових тверджень.<br />
Розкриттю суттєвих сторін філософії Сковороди в 40 — 60-х роках сприяли статті й монографічні дослідження О. Трахтенберга, З. Мелещенко, Т. Білича, І. Табачникова, П. Шкуринова, А. Брагінця, М. Редька та ін.<br />
Подальша робота по вивченню філософської спадщини Сковороди, очевидно, полягає в з’ясуванні конкретного змісту його онтології, гносеології і передусім морально-етичного вчення, його соціально-історичного підгрунтя. <br />
Для того, щоб відповісти на питання, що являє собою Сковорода як мислитель і письменник, необхідно поглянути на епоху, в яку він жив і діяв. Життя та діяльність Сковороди припадають на останні три чверті XVIII ст. і пов’язані з соціально-економічними процесами того часу.<br />
У середині XVIII ст. в Росії та на Україні завершується розвиток феодально-кріпосницького ладу і водночас інтенсивно розвиваються капіталістичні відносини.
Прагнучи зміцнити владу поміщиків і козацької старшини, яка в той час все більше перетворювалась на звичайних кріпосників, царизм зміцнює репресивний апарат, на Лівобережній і Слободській Україні утворює намісництва, ліквідує Запорізьку Січ, офіційно узаконює як загальну систему кріпосне право, надає все більших привілеїв українській шляхті. Хоча антифеодальна боротьба не припинялася протягом всього XVIII ст., особливо величезного розмаху вона набула в його другій половині. Інтенсивне формування філософського вчення Сковороди припадає на той час, коли на Правоборежній Україні 60-х років досяг апогею гайдамацький рух, що був виявом боротьби народу проти феодально-кріпосницького та національно-релігійного гноблення з боку польської шляхти. Відгомін гайдамаччини поширився і на Лівобережжя, де жив Сковорода. За його життя відбулося пугачовське повстання (1773 — 1774 рр.), що мало великий резонанс і на Україні, народ якої перебував у кріпосницькому ярмі.
Усі ці події, визвольна боротьба трудящих знайшли відображення у філософській спадщині Сковороди: певні їх відгуки виразно відчутні і в листах, і в творах періоду формування його світогляду.<br />
Обставини склалися так, що студенту Києво-Могилянської академії Сковороді понад два роки випало прожити в Петербурзі. Перебування в Петербурзі сприяло глибшому ознайомленню його з російською культурою, яка справила великий вплив на формування його поглядів. Поряд з цим знайомство з паразитичним, розбещеним життям царського двору та його камарильї викликало відразу в юнака, спричинилося до залишення ним придворної капели. Зіткнувся він і з приниженням з боку переяславського поміщика. С. Томари, в маєтку якого працював учителем, і з переяславським єпіскопом-мракобісом Н. Срібницьким під час викладання в Переяславській семінарії. Але особливо колоритною фігурою, яка уособлювала ненависний Сковороді світ, був бєлгородський єпіскоп П. Крайський, під наглядом якого перебував Харківський колегіум. У цього духовного пастиря, як свідчить опис майна після його смерті в 1768 р., зосталося ''«десять запометованих мешочков, находившихся в подголовке»'' золота й срібла, безліч інших коштовностей та величезна кількість ''«питій и ядей разных»''. Тим часом він зволікав відкриття додаткових класів, покликаючись на відсутність коштів.
<br /><br />
<br />

'''РОЗДІЛ Ⅱ'''<br />
'' Основні мотиви поезій, їх філософський характер.''<br /><br />
<br />

Тематика та образи його пісень, кантів та псалмів пов’язані з традиціями, але разом з тим у них відчутно звучать і певні нові, незнані раніше поетичні тенденції та мотиви. Недарма поет в числі інших вад свого часу в ранній редакції пісні «Всякому городу нрав і права» відзначає і брехливість тогочасних панегіристів: ''«Тот панигірік сплЂтает со лжей» (II, 553)''. Сковорода ніколи і нікого не улещував і не прагнув за допомогою віршів здобути якісь блага: його вірші відзначаються натхненням і щирою схвильованістю. В одній з найбільш ранніх пісень Сковорода прославляє єпіскопа І. Козловича, слідуючи за звичним трафаретом цього жанру. Сковорода виявляє при цьому почуття міри і такту, спонукаючи покровителя до сприяння моральному вихованню громадянства. Ще більшою щирістю, теплотою і оригінальністю характеризується «отходная пЂснь» Гервасію Якубовичу. <br />
На загальному тлі панегіричної поезії, сповненої безмірних вихвалювань покровителів, ця пісня могла здатися надто скромною. І Сковорода визнає за потрібне пояснити адресату: <br />
    '''«Правда, наша пісня майже зовсім селянська і проста, написана простонародною мовою, <br />
    '''але я сміливо заявляю, що при своїй простонародності і простоті вона щира, чиста і безпосередня» (II, 416).'''
<br />
Він висловлює своє презирство до лестощів, якими підсолоджували свої твори тогочасні невгамовні панегіристи. Ця тема, очевидно, зачіпала його естетичну свідомість.
Те саме слід сказати й про панегірик Йоасафові Миткевичу, в якому Сковорода вихваляє покровительство наукам, «благость», «кротость», доброту, порівнюючи єпіскопа з добрим садівником. На словесно-образні та формально-стильові особливості вірша вплинули прийоми і засоби, регламентовані поетиками XVII — XVIII ст.
<br />
Значно більший інтерес становить та частина віршів Сковороди, яка відбиває духовний стан автора в пору, коли формуються основи його світогляду. <br />
Пісні, що належать до 1757 — 1758 рр., відбивають два роди настроїв. Передусім тут відображені мотиви духовного занепокоєння поета перед відповідальними кроками у своєму житті, стан нудьги та печалі, що змолоду гризе, немов іржа сталь, мов міль одяг, і супроводжує його повсюдно. Поет вкладає у вірш силу свого зворушеною почуття і справжнього поетичного натхнення. Пафос вірша — глибока духовна драма людини, яка у розквіті фізичних і духовних сил не може знайти гідного для себе місця на життєвому шляху, нудиться сама собою.
Більш оптимістичні настрої у поезіях цього часу пов’язані якраз з перемогами над «бісом нудоти». В пісні, якою відкривається збірник «Сад божественных пЂсней», відбивається настрій поета, який все більше стверджується в необхідності йти тим шляхом, до якого відчуває внутрішнє покликання. Сковорода вихваляє чисте сумління, як одне з найбільших джерел насолоди, проголошує, що чисте сумління і означає справжнє життя, а відсутність його — смерть. Цим же настроєм пройнятий і другий вірш, який біограф М. Ковалинський відносить до коврайського періоду, а саме «Оставь, о дух мой, вскорЂ всЂ земляныи мЂста». I тут лейтмотивом звучать засудження суспільного зла, поривання до вищої правди, високостей чистого серця та духовних радощів. Він закликає: <br />
   '''«Кинь весь мір сей прескверный. Он-то вточь есть темный ад. Пусть летит невЂжь враг черный; ты в горный возвысись град» (II, 9).
   '''<br />
Однією з найбільш важливих тем поезії Сковороди є тема вільності, яка звучить передусім у пісні «De libertate», присвяченій Богданові Хмельницькому. Поет звеличує його як «отца вольності» і закінчує твір словами:<br />
      '''О, когда бы же мнЂ в дурнЂ не пошитись,
      '''Дабы вольности не могл как лишитись.'''
     ''' Будь славен вовЂк, о муже избранне,'''
     ''' Волносты отче, герою Богдане (II, 80).'''<br />

Цей вірш становить значний інтерес як для історика літератури, так і для історика філософії. Адже це один з небагатьох творів, у якому Сковорода висловлює своє ставлення до однієї з найбільш визначних подій в історії України. З вірша «De libertate» видно, що вже в 50 — 60-і роки Сковорода пов’язує волю з Визвольною війною на чолі з Богданом Хмельницьким за возз’єднання українського і російського народів. <br />
Мотиви вільності звучать і в інших піснях, зокрема в написаній 1760 р. пісні про духовний спокій. Правда, тут наголошується більше на духовній свободі людини, яка позбулася всього того, що характерне для ненаситних бажань панівних верств:<br />
   '''МнЂ вольность одна есть нравна
   '''И безпечальный, препростый путь.'''
   '''Се — моя мЂра в житіи главна;'''
   '''Весь окончится мой циркуль тут (II, 18).'''<br />
Критика соціального зла сполучається в його віршах з антиурбаністичними мотивами, які дуже чітко звучать у пісні 12-й.<br />
  '''Не пойду в город богатый. Я буду на полях жить.'''
  '''Буду вЂк мой коротати, гдЂ тихо время бЂжит.'''<br />

В цій майстерно побудованій пісні поет дуже ясно висловлюється про той огидний ''«світ»'', якого він не приймає і якому у рефрені протиставляє природу з її мирною тишею полів, лісів, садів. Отже, слова: ''«Не пойду в город богатый»'' — не поетична фігура, а справжнє переконання Сковороди. Є у нього й ряд інших висловлювань проти міського життя. Про все зле, що вносить у життя людини місто, Григорій Сковорода говорить з неприязню. З містом він пов’язує ''«печаль духа»'' — духовне занепокоєння, невгасиму жагу ''«Ђздить за морЂ''», бажання ''«красных одеж»'' тощо.<br />
У 13-й пісні, в якій Сковорода малює картини рідної природи, також виразно звучать народно-пісенні мотиви. Поета приваблюють такі часті в народній ліриці образи зелених полів, чистих поточків, кучерявих лісів, жайворонка та соловейка і т. п. \24\<br />
Вершиною поетичної творчості Сковороди є знаменита 10-а пісня '''«Всякому городу нрав и права»''', яка виразно виділяється серед інших його пісень. Ніде у нього не знайдемо точніших і конкретніших образів та картин живої дійсності, гострішої постановки животрепетних питань тогочасного життя. Сатиричний пафос її спрямований не просто проти людських вад взагалі, а проти соціальних порядків другої половини XVIII ст.<br />
Починається ця пісня словами, за якими яскраво відчутне старовинне прислів’я: <br />
  '''«Що не город, то норов, що не голова, то розум».'''<br />
Сковорода в цих поезіях що далі, то виразніше визначає своє негативне ставлення до ''«світу»'' як до ненависного світу зла. Він не бажає «''за барабаном ити плЂнять городов»'' або ''«штатским саном пугать мЂлочных чинов»''. Зміст вірша дає не тільки відповідь на те, чому Сковорода відмовився від духовної та світської кар’єри взагалі, а й на те, чому він тяжіє не до природничо-наукової, а до етико-гуманістичної традиції. В листах та віршах 60-х років є ряд висловлювань Сковороди, у яких відбиваються його етичні погляди та морально-етичні ідеали, що визначили усю його наступну діяльність. <br />
Сковорода дедалі чіткіше викриває злочинність експлуататорського суспільства, моралі наживи, протиставляючи всьому тому волю людини до збереження незалежності своєї особистості від влади багатства. Вчення Сковороди гостро засуджує прагнення панства до розкошів, пишнот і почестей. Оспівування вільного життя у згоді з природою утворює основний струмінь поетичних медитацій Сковороди, які поєднують його пісні з майбутніми філософськими творами. Він не раз наголошує на тому, що втрата доброї волі, захоплення золотом і багатством не приносять щастя, а, навпаки, є причиною найбільшого нещастя.<br />
Ліричним піднесенням пройняті поезії, в яких поет оспівує так звані ''«вічні теми»'': життя і смерть, щастя і долю. Ці теми, як відомо, проходять через багатовікові народні пісні та думи. Ідея розумного життя і моральної чистоти визначає мотиви дуже багатьох творів Сковороди. ''«Чиста совість»'' — основа й критерій людського життя. ''«Суще живе»'' лише той, хто має чисту, мов кришталь, совість, хто тримається на висоті мудрих ідеалів, міри в усьому, самовдосконалення через відмову від надмірності в бажаннях і потребах. ''«Чиста совість»'' — ідеал для людини типу Сковороди: людина з чистою совістю не боїться загрози смерті. <br />
На думку поета, людське життя, подібно до пісні, гарне не тривалістю, а чесністю. Адже ''«лучше час честно жить, неж скверно цЂлый день»''. Критерієм цінності життя в його піснях виступає моральний принцип — доброчесність, ''«чисте серце»'', добре сумління.