Перегляд вихідного коду сторінки Державотворчий сенс крилатого вислову Тараса Шевченка « В своїй хаті своя правда, І сила, і воля» та його проекція на сучасність.

<p align="center">Душейко Юлія.</p>



                                                                                           <p align="center">Все розберіте…та й спитайте</p>
                                                                                              <p align="center">Тоді себе: що ми?...</p>
                                                                                              <p align="center">Чиї сини? Яких батьків?</p>
                                                                                              <p align="center">Ким? За що закуті?</p>
                                                                                                     <p align="center">Т. Шевченко</p>

 Це був звичайний осінній день, ні, трохи не звичайний, цьогорічний жовтень видався занадто холодним, а втім, моя розповідь зовсім не про погоду, ця розповідь про незвичну подію, що трапилась на площі одного невеличкого міста. Десятки людей, проходячи повз площу, піднімаючи коміри плащів, заклопотано поспішали у своїх справах. Неспокійний хлопчина, тримаючи якісь папери у руках, намагався затримати бодай когось, але перехожі просто відмахувались від нього. Проводилося соціальне опитування серед населення, але населення ніяк не бажало розмовляти з хлопцем, відповідаючи лише короткими фразами або й просто ігноруючи його. Увагу юнака привернула замріяна дівчина, яка з цікавістю оглядалась навколо себе, здавалось, їй зовсім нема куди поспішати.

- Дівчино! Доброго дня. Можете приділити мені хвилинку уваги? Я проводжу соціальне опитування серед, скажіть будь-ласка, що саме, для вас є Україна?

- Доброго дня. Цікаве у вас питання, що ж… Україна – це я.

- Це ви?! Хм…досить дивно, у вас дуже незвичне ім’я, –  юнак щиро посміхнувся. 

- Не вірите?  Можу показати паспорт, ось дивіться.
Взявши в руки документ, що засвідчував особу дівчини, він прочитав: « Ім’я: Україна. Дата народження: 24 серпня 1991 року».

- Оце так збіг обставин! – із захопленням вигукнув хлопець. Ааа… я зрозумів, це данина моді, у вас вигадливі батьки. Хоча, стривайте...

– хлопчина перегорнув попередні сторінки паспорта, – у вас тут  стільки штампів, різних імен: «Малоросія, Окраїна…» . Він розгублено поглянув на дівчину, нічого не розуміючи.

- Не дивуйся, як тільки мене не називали, змінювали дати і місця проживання. Так і не зрозумів хто я? Незвично, що я не у вишиванці і вінку з блакитно-жовтими стрічками? Адже такою ти звик бачити Україну?

- Я нічого вже не розумію… Добре, а як ви ставитесь до сучасної політики та процесів державотворення?

- Процеси державотворення? Мене творили задовго до вас, а ви тільки й вмієте вести балачки. Політика? Я зовсім в ній не розбираюсь. Моє ім’я часто лунає з гучних трибун, та чи маю я до того якесь відношення? Мене ділять на захід і схід, постійно кудись хочуть інтегрувати, спрямувати, схилити… 

- А чого хочете ви? 

- Того, що й мій народ. Але діти мої, байдужі, з синдромом історичної амнезії, мовчки гнуть голови, не маючи власної думки, хапаються за примарні обіцянки «покращення життя». А що говорять про мене в світі? Не поважають? Знаєш, вже не болить. Так було завжди: принижували, кидали в вічі образливе: « Ти ніхто, мова твоя всього лиш діалект, тебе немає, ти не існуєш». Обмежували, забороняли. Чотири сторіччя офіційного табу на українську мову  –  циркуляри, укази, закони. А скільки разів осипались, як картковий дім,  спроби створення української автономії…Я не зважала, бо знала, за мною стояв славний народ  –  герої, що помирали з моїм ім’ям на вустах. Козацька слава, омита кров’ю славних воїнів України. Мільйони невідомих  героїв, що так і не повернулись з кривавих боїв Великої Вітчизняної війни.  Жертви тоталітаризму,тисячі репресованих письменників, громадських і культурних діячів. Люди, що боролися за мою державність, твоє майбутнє. Мені боляче від того, що ти не усвідомлюєш хто ти є, і чийого роду. Не відчуваєш в собі поклику крові, і не знаєш  історії поколінь, що боролись за тебе. Чому всі ваші розмови про мене, тільки пусті слова, які лунають в державні свята?  Цураєшся мови, мої звичаї, традиції несуттєві і маловартісні для тебе…Чому ніяк не можеш зрозуміти, що це є основа твого буття. Що сталося з нескореним українським духом, і чому в тобі так мало України? Мої діти покидають славетну землю,  їдуть за кордон, у пошуках кращого життя… Видатні українці волею долі й нещадної доби відірвані від рідного краю, інтелектуали європейського, світового рівня: Євген Маланюк та Олег Ольжич, Іван Багряний та Улас Самчук, Михайло Шлемкевич та Іван Лисяк-Рудницький, Роман Бжеський та Юрій Шевельов і багато інших вимушених емігрантів, які не змогли жити і творити на Батьківщині. 

«Краще життя», та чи знайдете ви його там, дорогою ціною, порвавши всі зв’язки з рідною землею. Ніколи ще мені не було так боляче, як сьогодні…

 Хлопець раптово схопився, протираючи очі від сну. « Ну й наснилося!» - з подивом подумав він. Виходить все це вигадка, немає ніякого опитування і дівчини нема? Ні, що ви, це справді в минулому соціальний працівник, а зараз безробітній, із зібраними валізами та квитком за кордон. Того ранку хлопець багато чого переосмислив…

- Мамо, я вирішив сьогодні, нікуди я не поїду. Я тут подумав, я ж дипломований інженер, мені пророкували блискучу кар’єру. Буду працювати тут, на Батьківщині. Кому я там потрібен? Чому я маю працювати в чужій мені країні, на чужих людей? Чиї кишень я маю збагачувати? Ну як же я приїду з майбутніми внуками до бабусі, а вони навіть слова не зможуть їй сказати, бо не знатимуть української мови. Ну як я покину рідну хату, землю на якій працював з дитинства? Мої прадіди життя віддавали за країну, а я зібрався тікати як боягуз і зрадник. Пригадав, як колись проводив опитування: «Що для вас є Україна?». Тоді, я так і не зміг для себе дати відповіді на це питання, але зараз  розумію, що Україна це не просто блакитне небо і золотаві степи, Україна – це кожен з нас. І що станеться з нею, коли кожен вирішить кинути її напризволяще? Я не можу поїхати, я всім серцем люблю свій край, і це найголовніше.