Стаття на тему Іван Вишенський, 2016

Вступ

Іван Вишенський (рус. Іоанн Вишенский; близько 1550–1621) — український релігійний і літературний діяч раннього нового часу, преподобний. Православний монах, письменник-полеміст. Родом з Львівщини, з містечка Судова Вишня. У 1570-х роках став ченцем Афонського монастиря в Греції, де прожив 40 років. У 1604–1606 роках відвідав Україну, був гостем Львівського братства. Приятель Йова Княгиницького. Виступав на захист православ'я, критикував православний клір, був противником римо-католицької та греко-католицької церков. Автор близько 16 полемічно-дидактичних творів.

Біографія

Іван Вишенський народився в середині 16 століття, в містечку Судова Вишня на Галичині. Його батьківщина була центром сеймикового життя Руського воєводства в Польському королівстві. Точний рік народження полеміста та його справжнє ім'я невідомі. Іван (Іоанн) — це чернече ім'я. Вишенський — прізвище шляхетського роду Вишенських, що мешкали у Судовій Вишні, або прізвисько, взяте за місцем народження. Невідоме також соціальне походження Івана. Припускають, що його батьки належали до руської дрібної шляхти або православних міщан.

Не мав ґрунтовної освіти. Це відзначали як сучасники полеміста, так і він сам у своїх творах. Ймовірно, він здобув освіту вдома, але мав тісні зв'язки із представниками католицької латинської освіченості. Був знайомий із польською та латинською літературою свого часу, мав серед товаришів католицьких викладачів, цікавився протестанськими ідеями социніан.

Змолоду вів розгульний спосіб житття. Певний час мешкав у Луцьку. В зрілому віці жив у містах Волині, Галичини і Поділля. На думку В. Шевчука, переломним моментом у житті Вишенського був невідомий конфлікт з єзуїтами, що відвернув його від католицтва й змусив зійтися із православним Львівським братством. Проте доказів цього дослідник не наводить.

Приблизно у 1570-х рр. став ченцем Афонського монастиря в Греції, що був у ті часи центром православного чернецтва на Сході. Звідси він надсилав в Україну послання, в яких виступав проти окатоличення й ополячення України, переконливо заявляючи, що український народ ніколи не скориться кривавим гнобленням. Літературну діяльність почав одночасно з острозькою групою полемістів. Твори Вишенського виражали визвольні прагнення народу. На Афоні письменник прожив більше сорока років: мешкав у кількох монастирях, потім осів у скиті — невеликому житлі ченців-самітників, розташованому віддалік від основних монастирських будівель. Заховавшись від усього світу, він дав обітницю мовчання, проте не дотримався її: відчувши тугу за рідною землею й зваживши на заклики українських братств, у 1604 р. прибуває в Україну. Прожив 2 роки у Львові, бо розійшовся поглядами з керівниками братства. Перебував в Унівському монастирі, звідки 1605 р. надіслав послання Домнікії, присвячене полеміці з впливовим членом львівського братства Юрієм Рогатинцем. Жив у Манявському скиті у Йова Княгиницького. 1606 р. повернувся на Афон. Тут він наказав замурувати себе в кам'яній печері. 1615—1616 рр. — останній відомий твір «Позопище мисленне».

Вперше у літературному творі показав життя нижчих верств суспільства — селянства. Відомо всього 16 творів. У 1590-х роках були написані найвизначніші з них, спрямовані проти Берестейської церковної унії. 1598 року в острозькій «Книжці» надрукував послання до самого Костянтина Василя Острозького та православних, написане Вишенським від імені монахів Святої Гори. Близько 1600 р. на Афоні він склав збірник — «Книжку», куди ввійшли «Извещение краткое», «Писание до всіх обще, в Лядской земли живущих», послання до князя Костянтина Острозького і до єпископів, крім того «Обличение диавола-миродержца», «Порада» та ін. В 1600—1601 рр. Вишенський написав «Краткословный отвіт» Петру Скарзі.

У молитвах і роздумах приблизно в 70-річному віці письменник помер.

Творчість

Твори Вишенського визначаються в українській полемічній літературі 16-17 ст. не лише вийнятковим літературним талантом автора, але і його своєрідною позицією. Вишенський не обмежувався боротьбою з католицизмом та унією. Виходячи з засад візантійського аскетизму, він гостро критикував увесь тодішній церковний і світський лад і вимагав простоти старохристиянського братства, як здійснення Царства Божого на землі. Вишенський відкидав, зокрема, світську освіту і народні старовинні звичаї, як поганські. Вишенський користувався формами церковних послань, діалогу і полемічного трактату, постійно поєднуючи ці жанри.

У своїх творах малював барвисті, часто гіперболічні, образи морального занепаду вищих верств, зокрема духовенства, протиставляючи їм «бідних підданих» і простих ченців. Зворушення, емоційне піднесення чергуються тут з гострою сатирою, сарказмом. Накопичення епітетів, порівнянь, запитань і закликів, іронічне представлення побутових деталей, багатство словника, використання живої народної мови надавало творам Вишенського яскравості й ефектності. Стиль Івана Вишенського, що походить від візантійської проповіді, але споріднений і з літературною манерою сучасних йому полемістів — українських (із острозького гуртка) і польських (Петра Скарги, Миколая Рея) — «наближається до кращих взірців барокового стилю» (Д. Чижевський).

Праці

1. «Книжка» (1600) — збірник творів, складених до 1600 року.
2. «Писание до всѣх обще, в Лядской земли живущих» (1588)
3. «Извѣщеиие краткое о латинских прелестях…» (1588–1589)
4. «Обличение диявола-миродержца…» (1599–1600)
5. «Послання князю Василю Острозькому…» (1599–1600)
6. «Порада» (1599–1600)
7. «Писание к утекшим от православкой вѣрн єпископам» (1598)
8. «О єретиках» (1599–1600)
9. «Загадка философам латинским…» (1599–1600)
10. «Слѣд к постижению и изучению художества…» («Слѣд краткий») (1599–1600)
11. «Новина, или Вѣсть…» (не вважається оригінальним твором Вишенського).
12. «Краткословный отвѣт Феодула… Петру Скарге» (1601)
13. «Послания Домнікії» (1605)[10]
14. «Зачапка мудрого латынника з глупым русином» (1608–1609)
15. «Послання львівському братству» (1610)
16. «Послання Іову Княгиницькому» (1610)[11]
17. «Позорище мысленное» (1615–1616).

Вшанування

1. Пам'ятник у Судовій Вишні (1979, автор проекту — Микола Бевз)
2. Вулиця Івана Вишенського у Дніпрі.
3. Вулиця Івана Вишенського у Рівному.

Вулиця Івана Вишенського у м. Снятин Івано-Франківська обл.

20 липня 2016 року Священний Синод Української Православної Церкви на своєму засіданні у Свято-успенській Києво-печерській Лаврі канонізував Іоанна Вишенского в лику преподобного.

Висновки

Отже, із творів І. Вишенського чітко видно, що він наголошував на неможливості примирення православ'я і католицизму, необхідності повернення до візантійських традицій; проповідував, що шлях до Бога лежить тільки через духовне очищення, спокутування гріха, дотримання Божих заповідей, засуджував розбещеність світської та духовної влади, захищав «голяка-странника» перед церковними та світськими володарями; наголошував на рівності людей перед Богом.

Публікацію творів Івана Вишенського, починаючи з XIX ст., здійснювали історики, літературознавці, письменники, зокрема М.Костомаров, С. Голубев, I. Франко, Г Житецький та ж. Вони ж написали окремі дослідження про творчість письменника. Найціннішими серед них є праці І. Франка, зокрема монографія «Іван Вишенський і його твори» (Львів, 1895), в якій дано докладну характеристику літературної спадщини видатного письменника-полеміста.

Проте окремим виданням твори Вишенського через різні обставини довгий час не виходили. Тільки в 1955 р. у Москві була видана книга: Иван Вышенскнй. Сочинения. (Изд-во АН СССР, Серия «Литературные памятники»), а в 1959р. ця книга з'явилася і в Україні. Вихід у світ обох видань з докладним коментарем, примітками, різночитаннями та великою статтею І. П. Єрьомша стало значним досягненням літературознавства.

Таким чином, творчість Івана Вишенського, який у своїх посланнях викривав не тільки римсько-католицьких і уніатських владик, а й «власть мирскую», польсько-шляхетських і українських гнобителів, стала вершиною української полемічноглгтера-тури кінця XVI і першої половини XVII ст. І. Франко так висловився про цю видатну людину: «Іван Вишенський не з зависті ані з ненависті виступив проти тодішніх руських владик і вищого духовенства. Його боліло те, що ті владики держали своїх півданих, своїх одновірців, чи православних, чи уніатів, так само, як і польські шляхтичі, і так само здирали та поневіряли їх. Jсь він перший у нашім краї різко та сміло підніс голос в обороні того бідного робучого люду, показуючи панам і владикам, що той мужик — їх брат, а не проста робуча худоба, що він радується й терпить як чоловік і хоче жити як чоловік».