Стаття до проекту "Інформаційне суспільство" Золотницької Анни
Інформаційне суспільство
Інформаці́йне суспі́льство (англ. Information society) — теоретична концепція постіндустріального суспільства, історична фаза можливого еволюційного розвитку цивілізації, в якій інформація і знання продукуються в єдиному інформаційному просторі. Головними продуктами виробництва інформаційного суспільства мають стати інформація і знання. Характерними рисами теоретичного інформаційного суспільства, є:
- збільшення ролі інформації і знань в житті суспільства; - зростання кількості людей, зайнятих інформаційними технологіями, комунікаціями і виробництвом інформаційних продуктів і послуг, зростання їх частки у валовому внутрішньому продукті; - зростання інформатизації та ролі інформаційних технології в суспільних та господарських відносинах; - створення глобального інформаційного простору, який забезпечує^ (а) ефективну інформаційну взаємодію людей, (б) їх доступ до світових інформаційних ресурсів і (в) задоволення їхніх потреб щодо інформаційних продуктів і послуг.
Станом на кінець 2005 року європейські дослідники статистики «інформаційного суспільства» зробили висновок, що «концептуальне визначення інформаційного суспільства лишається неясним. Це видно за практичними роботами: не гармонізовані формати даних, різна кількість і діапазони показників, різні методологічні підходи у збиранні даних». Те саме підтвердив і в 2010 році угорський дослідник Ласло Карвалікс. Тому поняття «інформаційне суспільство» і концепція вимагають уточнення і наразі придатні для опису лише теоретично можливих майбутніх змін в суспільстві.
Історія появи і застосування терміна
Можна вважати, що історія виникнення концепції «інформаційного суспільства» бере свій початок з робіт австрійсько-американського економіста-дослідника Фріца Махлупа, який в 1933 році почав вивчати вплив патентів на наукові дослідження. Його робота досягла вершини в 1962 році проривною публікацією «Виробництво і розподіл знань в Сполучених Штатах». Махлуп ввів поняття «індустрії знань», до якої він включив п'ять секторів інформаційної діяльності у суспільстві: освіта, наукові дослідження і розробки, засоби масової інформації, інформаційні технології та інформаційні послуги. Базуючись на цій класифікації і статистичних даних США, Махлуп вирахував, що в 1959 році 29 % валового національного продукту США було вироблено індустрією знань.
Робота Махлупа викликала широкий резонанс в наукових і політичних колах, привернувши увагу до зростаючої ролі інформації та знань в сучасній економіці. Багато послідовників ідей Махлупа виконали власні дослідження і виявили високі темпи зростання ролі індустрії знань в економіці. Наприклад, дослідження американського економіста Марка Пората, завершене 1977 року показало, що в 1967 році індустрія знань («інформаційна економіка») вже виробляла 46 % валового національного продукту США.
Приблизно в ці ж роки американський соціолог Деніел Белл (Daniel Bell) в книзі «Настання постіндустріального суспільства» розвинув концепцію «постіндустріального суспільства», в якій підкреслював важливість інформації та знань в новій, постіндустріальній економіці. Пізніше, у 80-ті роки Деніел Белл, ставши вже класиком «постіндустріального суспільства», в своїх статтях і виступах все частіше замість терміну «постіндустріальне суспільство» вживав термін «інформаційне суспільство».
Термін «інформаційне суспільство», за даними угорського університетського науковця-соціолога Ласло Карвалікса, виник у середовищі японських соціологів на початку 60-х років. Згодом, приблизно до 1980 року, словосполучення «інформаційне суспільство» стало у соціологів визнаним і влучним (як у описовому, так і у метафоричному сенсі) терміном-парасолькою для позначення нового, швидко змінюваного світового соціо-економічного комплексу у постіндустріальну епоху.
У 80-ті роки цей термін став популярним серед широкого кола фахівців і політиків на фоні значного прогресу у виробництві комп'ютерних засобів і в будівництві телекомунікаційних мереж (інтегральні мікросхеми, персональні комп'ютери, цифрові системи зв'язку, волоконно-оптичні лінії тощо).
Подальше експоненційне зростання функційних можливостей комп'ютерних засобів і телекомунікаційних мереж та їх вдалий симбіоз (конвергенція) з інформаційними продуктами та інформаційними системами у формі всесвітнього Інтернету (на основі гіпертекстового механізму — «всесвітнього павутиння») на початку 90-х років створили ілюзію швидкого настання реального «інформаційного суспільства» і викликали справжню ейфорію серед політиків, інвесторів та бізнесменів.
Японські ініціативи (плани) побудови «інформаційного суспільства», були підхоплені США у формі зрозумілої американцям метафори сенатора Ал Гора щодо побудови «інформаційних супермагістралей» (Національної інформаційної інфраструктури) для посилення американського лідерства у світі (в ході виборчої кампанії Біла Клінтона 1992 року). Головний конкурент США — Європейський союз в грудні 1993 року відповів на виклик США дорученням Ради Європи групі провідних фахівців під головуванням члена Європейської комісії Мартіна Бангемана підготувати звіт з питань інформаційного суспільства і конкретних рекомендацій щодо необхідних дій. В 1994 році за результатами схвалення Радою Європи рекомендацій звіту групи Бангемана[5] Європейська комісія розробила план дій європейського шляху до «інформаційного суспільства». Питання розбудови глобального «інформаційного суспільства» обговорювались на спеціальній конференції міністрів країн великої сімки (G7) 1995 року, організованій Європейською комісією у Брюсселі.
Протягом 90-х років величезні кошти (сотні мільярдів доларів США) по всьому світі вкладалися в створення і розвиток будь-яких підприємств, так чи інакше пов'язаних з інформаційно-комунікаційною сферою, особливо тих, що займалися розвитком Інтернету. Інтернет ставав реальним прообразом близького «інформаційного суспільства».
Цілком логічно, що на цьому тлі використання терміна «інформаційне суспільство» набуло іще більшого поширення. Апогей популярності цього терміна прийшовся на кінець XX століття і початок XXI століття та третього тисячоліття. В 1998 році на черговій Повноважній конференції Міжнародного телекомунікаційного союзу (ITU) була прийнята резолюція про проведення Всесвітнього саміту з питань Інформаційного суспільства (WSIS). У 2000 році на саміті країн Великої вісімки (G8) була прийнята Окінавська хартія глобального інформаційного суспільства. У 2002 році Генеральна асамблея ООН приймає резолюцію про схвалення ініціативи ITU щодо проведення двохетапного Всесвітнього саміту з питань Інформаційного суспільства, а в 2003 і 2005 роках нарешті відбуваються Женевський та Туніський етапи цього саміту.
Сьогодні вже можна вважати, що саме WSIS став останнім сплеском популярності терміна «інформаційне суспільство». Однією з причин цього стало й те, що в підсумкових документах WSIS не було прояснено ні сутності нових відносин у «інформаційному суспільстві», ні конкретних рекомендацій його побудови і розвитку в різних країнах світу в умовах зростаючих міжнародних протиріч. Основними причинами спаду популярності терміна «інформаційне суспільство» став крах ілюзій після світової кризи інформаційно-комунікаційної сфери 2001 — 2002 років (криза «дот-комів») щодо швидкого настання такого суспільства та глобальна фінансово-економічна криза 2008 — 2009 років.
Сьогодні країни світу, і у першу чергу провідні країни, зайняті актуальнішими речами, ніж побудова і розвиток «інформаційного суспільства» — стабілізація банківських систем, ліквідація накопичених боргів, подолання рецесій тощо. Наприклад, в Європейському союзі, термін «інформаційне суспільство» лишився тільки в назві спеціального тематичного (інформаційно-комунікаційного) порталу Єврокомісії. Досить тривалий час (1994-2012 роки) назву «Інформаційне суспільство» мав Генеральний директорат Єврокомісії, що опікувався інформаційно-комунікаційною сферою ЄС. Однак реальна робота з розвитку інформаційно-комунікаційної сфери (коротко — інформатизації) ЄС йде у рамках програм, в яких термін «інформаційне суспільство» використовується дуже рідко в ролі альтернативного позначення інформаційної інфраструктури: e-Europe (2000 — 2004 роки), i2010 (2005 — 2009 роки), Digital Agenda for Europe (2010 — 2020 роки).
Отже, 50-річна історія терміна «інформаційне суспільство» демонструє типовий життєвий цикл: «зародження — зростання застосування — спад застосування», що свідчить про невідповідність цього терміна реальним процесам у людському суспільстві.
«Інформаційне суспільство» в Україні
Концепція і термінологія «інформаційного суспільства» набули значного поширення в Україні услід за їх поширенням у світі з тими ж, характерними для світу, протиріччями та неясностями у їх застосуванні. Термін «інформаційне суспільство» у більшості випадків використовується як яскравий синонім терміну «інформаційно-комунікаційні технології», а концепція «інформаційного суспільства», і до сьогодні, не отримала глибокого осмислення і адаптації під українські реалії внаслідок занепаду української науки.
Показовою в цьому відношенні є ґрунтовна доповідь науковців Національного інституту стратегічних досліджень, в якій «інформаційне суспільство» трактується просто як «феномен» (явище) без критичного його осмислення, а термін «інформаційне суспільство» використовується синонімічно з термінами «інформаційні технології», «галузь інформаційних технологій» та «інформатизація». Однак у авторів доповіді все ж вистачає об'єктивності визнати, що «для України, яка все ще перебуває в стані цивілізаційної невизначеності, інформаційне суспільство, на жаль, багато в чому залишається радше популярним гаслом із лексикону європейських декларацій, ніж реальною практикою».
Вперше орієнтацію України на створення «інформаційного суспільства» було офіційно зафіксовано в Стратегії інтеграції України до ЄС (розділ 13), ухваленою в 1998 році. Варто відзначити, що одночасно, в 1998 році було прийнято два Закони України «Про Концепцію Національної програми інформатизації» та «Про Національну програму інформатизації», якими визначалися принципи і програма дій інформатизації України, а не побудови в ній «інформаційного суспільства». Таке протиріччя у концептуальних основах між різними групами фахівців і політиків на найвищому рівні прийняття політичних рішень в Україні свідчить про некритичність сприйняття іноземних новацій. Воно сильно зашкодило практиці інформаційно-комунікаційного розвитку України.
Популярність вживання термінології «інформаційного суспільства» знову зросла в Україні на початку 2000-х років, в ході підготовчих робіт до участі делегації України в першому і другому зібранні Всесвітнього саміту з питань інформаційного суспільства, а також в ході спроб реалізації Рішень цього саміту після 2005 року. Відповідно до перших Рішень саміту (Женевський план дій, 2003 рік), Україна мала б розробити Національну стратегію розвитку «інформаційного суспільства» та приступити до її реалізації. Однак тільки в 2005 році в Україні були проведені Парламентські слухання з цього питання і за їх результатами на початку 2007 року був прийнятий Закон України «Про Основні засади розвитку інформаційного суспільства України на 2007 — 2015 роки». В серпні 2007 року був прийнятий План заходів з виконання завдань цього закону (Розпорядження КМУ від 15.08.2007 № 653-р). Згідно цього плану, тільки в 2012 році було прийнято Національну систему індикаторів розвитку «інформаційного суспільства» в Україні (Постанова КМУ № 1134), а в 2013 році – Стратегію розвитку «інформаційного суспільства» в (Рішення КМУ № 386-р). Поряд з тим, продовжують бути чинними зазначені вище закони про інформатизацію України.
Практика реалізації політичних рішень щодо побудови «інформаційного суспільства» та інформатизації України також є суперечливою, ситуативною та неефективною, про що об'єктивно свідчать матеріали доповіді. В доповіді зазначено, що виконано значний перелік заходів намічених програм і планів, однак вони лишаються фрагментарними, а чинна нормативно-правова база інформаційно-комунікаційної сфери України залишається неповною, неефективною і суперечливою. Для покращення стану справ, на думку авторів доповіді, необхідно розробити і ввести в дію три системні документи: «Інформаційний кодекс України», «Стратегія розбудови інформаційного суспільства» та «Національна система індикаторів розвитку інформаційного суспільства». Автори доповіді вважають, що саме ці документи допоможуть усунути фактичну невідповідність між змістом терміна «інформаційне суспільство» та практичними справами, які більше спрямовані на розв'язання технологічних, а не соціальних питань.
Загальний висновок авторів доповіді щодо розбудови «інформаційного суспільства» в Україні є позитивним — в країні стрімко формується масова інтернет-аудиторія та специфічне мережне соціокультурне середовище, що за своїми параметрами буде подібним до таких у розвинених країнах. Триває диверсифікація аудиторії, формуються нові моделі інформаційного споживання, соціальної та політичної активності тощо. Водночас спостерігається і ряд негативних явищ і процесів, що гальмують розвиток «інформаційного суспільства» в Україні, такі як: низькі темпи розвитку (нижчі середньосвітових) і, відповідно, низькі рейтинги України у міжнародних порівняннях; відсутність системної, багаторівневої, нормативно підкріпленої, базованої на певній ідеології та стратегії державної політики в інформаційно-комунікаційній сфері; значний дисбаланс аудиторії Інтернету за регіональними, віковими та майновими ознаками; низький розвиток швидкісних мереж доступу до Інтернету; дефіцит кваліфікованих кадрів, внаслідок відтоку талановитої молоді у комерційні структури та у тіньовий, орієнтований на експорт бізнес розробки програмного забезпечення.
Крім того, населення лишається незахищеним від інформаційних впливів, а суспільство в цілому - від інформаційних загроз. Так, відповідно до положень ст. 7 Закону України Про основи національної безпеки України від 19.06.2003 № 964-IV, в якості загроз національній безпеці держави в інформаційній сфері існують: - прояви обмеження свободи слова та доступу громадян до інформації; - поширення засобами масової інформації культу насильства, жорстокості, порнографії; - комп'ютерна злочинність та комп'ютерний тероризм; - розголошення інформації, яка становить державну та іншу, передбачену законом, таємницю, а також конфіденційної інформації, що є власністю держави або спрямована на забезпечення потреб та національних інтересів суспільства і держави; - намагання маніпулювати суспільною свідомістю, зокрема, шляхом поширення недостовірної, неповної або упередженої інформації. Лише незначний перелік таких суспільно небезпечних посягань криміналізовано: основну увагу законодавця було привернуто до удосконалення положень Розділу XVI Особливої частини Кримінального кодексу України 2001 р. в частині необхідності убезпечення інформації в автоматизованих системах та телекомунікаційних мережах.
Переконливим свідченням незадовільного стану реалізації та рівня розуміння концепції «інформаційного суспільства» в Україні є проведення в липні 2014 року повторних парламентських слухань з питання «Законодавче забезпечення розвитку інформаційного суспільства в Україні». Прийняті за результатом слухань Рекомендації (Постанова ВРУ № 1565-VII) являють собою просто несистематизований та суперечливий набір положень, спрямованих на розв’язання існуючих проблем інформатизації українського суспільства. Рекомендації торкаються проблем в сферах законодавства, інформаційної безпеки, освіти та кадрового забезпечення інформаційної сфери, електронного управління та електронних послуг для бізнесу та громадян, розвитку «електронної економіки», технічного забезпечення телекомунікацій, наукового і науково-технічного забезпечення. Термін «інформаційне суспільство» в цих Рекомендаціях використовується лиш як засіб «освячення» тих, чи інших бізнесових чи політичних інтересів, прихованих в більшості сформульованих рекомендацій.
Показово, що базова сфера проблем інформатизації в Україні – наукове та науково-технічне забезпечення, займає в Рекомендаціях останнє місце, а фінансування цього забезпечення в державному бюджеті 2015 року практично відсутнє. Варто зазначити, що в країнах ЄС рівень науково-технічного забезпечення сфери ІКТ становить більше 5% від валової доданої вартості цієї сфери. Внаслідок такого реального ставлення політиків і бізнесу України до науково-технічного забезпечення сфери ІКТ, цілком логічним виглядає хронічне відставання України від багатьох країн світу за рівнем розвитку цієї сфери та більш ніж десятилітня неспроможність «створення і розвитку інформаційного суспільства» в Україні. Недооцінка інтелектуальної складової сфери ІКТ та переоцінка бізнесової складової реально призводить до відтоку вітчизняного інтелекту в сферу ІКТ інших країн (через високооплачуване офшорне програмування) та до більшої зацікавленості до праць вітчизняних вчених з питань «інформаційного суспільства» зарубіжних, але не вітчизняних видавництв.
Україні іще належить виконати значний обсяг роботи з осмислення і адаптації концепції «інформаційного суспільства» в українських реаліях, розроблення та реалізації Національної стратегії сучасного інформаційно-комунікаційного розвитку (а не «інформаційного суспільства»). Прикладом для такої роботи є досвід Фінляндії, висвітлений у книзі за співавторством одного із класиків «інформаційного суспільства» — Мануеля Кастельса, дбайливо перекладеній на українську мову.
