Стаття до проекту "Інформаційне суспільство", Миц В. М.
Концепція і термінологія «інформаційного суспільства» набули значного поширення в Україні услід за їх поширенням у світі з тими ж, характерними для світу, протиріччями та неясностями у їх застосуванні. Термін «інформаційне суспільство» у більшості випадків використовується як яскравий синонім терміну «інформаційно-комунікаційні технології», а концепція «інформаційного суспільства», і до сьогодні, не отримала глибокого осмислення і адаптації під українські реалії внаслідок занепаду української науки.
Показовою в цьому відношенні є ґрунтовна доповідь науковців Національного інституту стратегічних досліджень, в якій «інформаційне суспільство» трактується просто як «феномен» (явище) без критичного його осмислення, а термін «інформаційне суспільство» використовується синонімічно з термінами «інформаційні технології», «галузь інформаційних технологій» та «інформатизація». Однак у авторів доповіді все ж вистачає об'єктивності визнати, що «для України, яка все ще перебуває в стані цивілізаційної невизначеності, інформаційне суспільство, на жаль, багато в чому залишається радше популярним гаслом із лексикону європейських декларацій, ніж реальною практикою».
Вперше орієнтацію України на створення «інформаційного суспільства» було офіційно зафіксовано в Стратегії інтеграції України до ЄС (розділ 13), ухваленою в 1998 році. Варто відзначити, що одночасно, в 1998 році було прийнято два Закони України «Про Концепцію Національної програми інформатизації» та «Про Національну програму інформатизації», якими визначалися принципи і програма дій інформатизації України, а не побудови в ній «інформаційного суспільства». Таке протиріччя у концептуальних основах між різними групами фахівців і політиків на найвищому рівні прийняття політичних рішень в Україні свідчить про некритичність сприйняття іноземних новацій. Воно сильно зашкодило практиці інформаційно-комунікаційного розвитку України.
Популярність вживання термінології «інформаційного суспільства» знову зросла в Україні на початку 2000-х років, в ході підготовчих робіт до участі делегації України в першому і другому зібранні Всесвітнього саміту з питань інформаційного суспільства, а також в ході спроб реалізації Рішень цього саміту після 2005 року. Відповідно до перших Рішень саміту (Женевський план дій, 2003 рік), Україна мала б розробити Національну стратегію розвитку «інформаційного суспільства» та приступити до її реалізації. Однак тільки в 2005 році в Україні були проведені Парламентські слухання з цього питання і за їх результатами на початку 2007 року був прийнятий Закон України «Про Основні засади розвитку інформаційного суспільства України на 2007 — 2015 роки». В серпні 2007 року був прийнятий План заходів з виконання завдань цього закону (Розпорядження КМУ від 15.08.2007 № 653-р). Згідно цього плану, тільки в 2012 році було прийнято Національну систему індикаторів розвитку «інформаційного суспільства» в Україні (Постанова КМУ № 1134), а в 2013 році – Стратегію розвитку «інформаційного суспільства» в (Рішення КМУ № 386-р). Поряд з тим, продовжують бути чинними зазначені вище закони про інформатизацію України.
Практика реалізації політичних рішень щодо побудови «інформаційного суспільства» та інформатизації України також є суперечливою, ситуативною та неефективною, про що об'єктивно свідчать матеріали доповіді. В доповіді зазначено, що виконано значний перелік заходів намічених програм і планів, однак вони лишаються фрагментарними, а чинна нормативно-правова база інформаційно-комунікаційної сфери України залишається неповною, неефективною і суперечливою. Для покращення стану справ, на думку авторів доповіді, необхідно розробити і ввести в дію три системні документи: «Інформаційний кодекс України», «Стратегія розбудови інформаційного суспільства» та «Національна система індикаторів розвитку інформаційного суспільства». Автори доповіді вважають, що саме ці документи допоможуть усунути фактичну невідповідність між змістом терміна «інформаційне суспільство» та практичними справами, які більше спрямовані на розв'язання технологічних, а не соціальних питань.
Загальний висновок авторів доповіді щодо розбудови «інформаційного суспільства» в Україні є позитивним — в країні стрімко формується масова інтернет-аудиторія та специфічне мережне соціокультурне середовище, що за своїми параметрами буде подібним до таких у розвинених країнах. Триває диверсифікація аудиторії, формуються нові моделі інформаційного споживання, соціальної та політичної активності тощо. Водночас спостерігається і ряд негативних явищ і процесів, що гальмують розвиток «інформаційного суспільства» в Україні, такі як: низькі темпи розвитку (нижчі середньосвітових) і, відповідно, низькі рейтинги України у міжнародних порівняннях; відсутність системної, багаторівневої, нормативно підкріпленої, базованої на певній ідеології та стратегії державної політики в інформаційно-комунікаційній сфері; значний дисбаланс аудиторії Інтернету за регіональними, віковими та майновими ознаками; низький розвиток швидкісних мереж доступу до Інтернету; дефіцит кваліфікованих кадрів, внаслідок відтоку талановитої молоді у комерційні структури та у тіньовий, орієнтований на експорт бізнес розробки програмного забезпечення.
Крім того, населення лишається незахищеним від інформаційних впливів, а суспільство в цілому - від інформаційних загроз. Так, відповідно до положень ст. 7 Закону України Про основи національної безпеки України від 19.06.2003 № 964-IV, в якості загроз національній безпеці держави в інформаційній сфері існують: - прояви обмеження свободи слова та доступу громадян до інформації; - поширення засобами масової інформації культу насильства, жорстокості, порнографії; - комп'ютерна злочинність та комп'ютерний тероризм; - розголошення інформації, яка становить державну та іншу, передбачену законом, таємницю, а також конфіденційної інформації, що є власністю держави або спрямована на забезпечення потреб та національних інтересів суспільства і держави; - намагання маніпулювати суспільною свідомістю, зокрема, шляхом поширення недостовірної, неповної або упередженої інформації. Лише незначний перелік таких суспільно небезпечних посягань криміналізовано: основну увагу законодавця було привернуто до удосконалення положень Розділу XVI Особливої частини Кримінального кодексу України 2001 р. в частині необхідності убезпечення інформації в автоматизованих системах та телекомунікаційних мережах.
Переконливим свідченням незадовільного стану реалізації та рівня розуміння концепції «інформаційного суспільства» в Україні є проведення в липні 2014 року повторних парламентських слухань з питання «Законодавче забезпечення розвитку інформаційного суспільства в Україні». Прийняті за результатом слухань Рекомендації (Постанова ВРУ № 1565-VII) являють собою просто несистематизований та суперечливий набір положень, спрямованих на розв’язання існуючих проблем інформатизації українського суспільства. Рекомендації торкаються проблем в сферах законодавства, інформаційної безпеки, освіти та кадрового забезпечення інформаційної сфери, електронного управління та електронних послуг для бізнесу та громадян, розвитку «електронної економіки», технічного забезпечення телекомунікацій, наукового і науково-технічного забезпечення. Термін «інформаційне суспільство» в цих Рекомендаціях використовується лиш як засіб «освячення» тих, чи інших бізнесових чи політичних інтересів, прихованих в більшості сформульованих рекомендацій.
Показово, що базова сфера проблем інформатизації в Україні – наукове та науково-технічне забезпечення, займає в Рекомендаціях останнє місце, а фінансування цього забезпечення в державному бюджеті 2015 року практично відсутнє. Варто зазначити, що в країнах ЄС рівень науково-технічного забезпечення сфери ІКТ становить більше 5% від валової доданої вартості цієї сфери . Внаслідок такого реального ставлення політиків і бізнесу України до науково-технічного забезпечення сфери ІКТ, цілком логічним виглядає хронічне відставання України від багатьох країн світу за рівнем розвитку цієї сфери та більш ніж десятилітня неспроможність «створення і розвитку інформаційного суспільства» в Україні. Недооцінка інтелектуальної складової сфери ІКТ та переоцінка бізнесової складової реально призводить до відтоку вітчизняного інтелекту в сферу ІКТ інших країн (через високооплачуване офшорне програмування) та до більшої зацікавленості до праць вітчизняних вчених з питань «інформаційного суспільства» зарубіжних, але не вітчизняних видавництв, наприклад.
Україні іще належить виконати значний обсяг роботи з осмислення і адаптації концепції «інформаційного суспільства» в українських реаліях, розроблення та реалізації Національної стратегії сучасного інформаційно-комунікаційного розвитку (а не «інформаційного суспільства»). Прикладом для такої роботи є досвід Фінляндії, висвітлений у книзі за співавторством одного із класиків «інформаційного суспільства» — Мануеля Кастельса, дбайливо перекладеній на українську мову.
