Мейстерзингерські пісні

Наприкінці ХV ст. в літературній історії Німеччини з'явилося нове явище, що ґрунтувалося на розумовому розвитку середнього чи бюргерського стану, — «мей-стерзингерство». Придворна поезія, чи поезія мінезингерів, спочатку складала єди­не ціле з народною поезією. З проникненням у неї чужого змісту і штучності форм як в етиці, так і в ліриці поступово все більше відрізнялася виявом особистої волі і творчості поета, на зміну традиціям, що переважали в народній поезії; нівелювання поетичного таланту, доки, збільшуючи штучність форми, не викликала повне від­чуження між придворною поезією, з одного боку, і народною — з іншого.

У часи домінування народної поезії не існувало нічого схожого на шкільне на­вчання мистецтву. Саме слово «meister» (у подальшому отримало значення «наста­вник») вживалося лише як почесний титул, що визначав певний ступінь досконало­сті у віршованому мистецтві.

Як первісне любительське товариство, так і утворені з них у подальшому школи мейстерзингерів з'явилися спочатку в містах південної Німеччини, згодом пошири­лися в інших містах. Такі школи були відкриті в Нюрнберзі, Аугсбурзі, Ульмі. Во­ни проникли в Австрію і навіть в Сілезію аж до самого Данцига. Однією із ранніх шкіл називали школу міста Майнц. її літопис починався з поета Фрауєнлоба, який начебто разом з одинадцятьма іншими поетами започаткував мейстерзингерство.

У школах мейстерзингерів складалися власні тони й мотиви. її члени носили рі­зні звання, відповідно до вартості чи ступеня досконалості свого мистецтва. «Уч­нем» називали новачка, який не засвоїв певною мірою табулятуру (сукупність за­конів школи про правильне зайняття мистецтвом). Того, хто гарно знав правила написання, називали «другом школи». Тих, хто вмів наспівувати деякі із «тонів», присвоювали ім'я «співак», а хто був автором пісні у чорному тоні — називали «поетом». І лише той із членів школи, хто сам винаходив будь-який невідомий «тон», носив найпочесніший титул «майстра».

Кожний мейстерзингерський твір складав пісню з декількох строф чи куплетів, три частини якої мали представляти однакову послідовність у розташуванні окре­мих віршів, враховуючи їх довжину й риму. Причому необхідним було досить су­воре чергування чоловічих і жіночих рим. Розмір вірша базувався виключно на кі­лькості складів без будь-якого відношення до їх довжини. Звичайне число їх в окремих віршах не перебільшувало 13. За таких умов автору доводилося не лише відмовлятися від свободи поетичного руху, а й боротися з великою кількістю фор­мальних труднощів, що призводило до різних неточностей у мові. Дозволявся лише спів без акомпанування. Причому мелодія мала бути проведеною через усі строфи без будь-яких прикрас і так званої колоратури.